П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

скласти йому конкуренції. Мерлен ствердно кивнув, але так непомітно, що Анрі подумав — це йому здалося. І зайорзався: боші, які ще боші? Що за дурню той городить? На його обличчі вже читався сумнів, і Мерлен додав:

— Якщо ви поїдете туди, у Даргонь... — він затнувся.

Підборіддя Анрі сіпнулося: давай, добивай, що там ще за халепа?

— Замість французів у могилах поховані боші.

Анрі відкрив рота, як та риба, приголомшений цією новиною. Це — катастрофа... Але ж труп є труп. На думку Праделя, якщо хтось вже вмер (француз, німець чи сенегалець), чи не все одно? На цих кладовищах часто знаходили тіла чужоземних солдатів, адже загони постійно міняли свої позиції... Жорсткі інструкції щодо цього передбачали: тіла німецьких солдатів треба обов’язково відокремлювати від тіл солдат-переможців! Для них має бути виділене окреме місце на створених державою кладовищах. Якщо німецький уряд, а також Volksbund Deutsche Kriegsgräberfürsorge (служба нагляду за німецькими військовими похованнями) захочуть обговорити з французькою владою остаточну долю десятків тисяч «чужоземних тіл» — інша річ. А поки що переплутати тіло французького воїна з бошем здавалося святотатством.

Неможливо було навіть уявити, що бош похований у французькій могилі! Ось якась сім’я збирається над могилою, де поховані насправді ворожі солдати, себто ті, хто вбивав їхніх синів! Це межувало із оскверненням могил.

Скандал було ґарантовано.

— Я займуся цим, — буркнув Прадель, який ще не уявляв ні обсягів катастрофи, ні засобів, щоб її уникнути.

Скільки їх там було? Відколи вони запихали бошів у французькі домовини? Як про це дізнатися?

Найбільше ж він зараз хотів, щоб зникли ці кляті звіти! Будь-яким чином.

Анрі придивився до Мерлена: який же він старий... У нього були глибокі зморшки і підсліпуваті очі, а ще маленька, як на таке тіло, голова.

— Давно ви працюєте на державній службі?

Питання було поставлене чітким, авторитарним тоном військового. Для Мерлена він звучав як звинувачення. Не подобався йому отой д’Олней-Прадель, який був таким, як він собі й уявляв: випещений марнотратник, бабій і цинік. Йому на думку ще спало поширене словечко «торгаш». Мерлен погодився сісти в цю машину з цікавості, але почувався тут задушливо, як у домовині.

— Себто державним службовцем? — уточнив він. — Усе своє життя.

Він сказав це без тіні гордості чи гіркоти — просто констатація факту, він не уявляв для себе іншого статусу.

— А яку ви посаду займаєте зараз, пане Мерлен?

Це було в’їдливо сказано — неприємно. Авжеж, посада малооплачувана, й отаке стирчання на місці в адміністративній піраміді за кілька місяців до пенсії було для Мерлена мулькою раною, приниженням. Його мляве просування було пов’язане лише зі старістю, він був ніби солдат, що закінчував свою кар’єру у погонах рядового...

— Ви ж виконали неймовірну роботу під час цих перевірок!

Він був неперевершений. Якби Мерлен був жінкою, то Анрі вже взяв би його за руку... І що далі?

— Завдяки вашим зусиллям і вашій спостережливості ми зможемо тепер все поставити на свої місця! Недбалість робітників... ми з цим покінчимо! Ваші доповідні стануть нам дуже в нагоді, вони допоможуть нам повернути все у міцні руки.

Мерлен подумав: кому це — «нам»? Відповідь прийшла сама собою. В устах Анрі це означало: «Праделева могутність» (адже йшлося про нього самого, його друзів, його сім’ю, його зв’язки).

— Навіть сам міністр зацікавиться цією справою, — продовжував Анрі, — власне можу сказати: не просто зацікавиться, а скажу прямо — буде вдячний. Так-так, саме вдячний за вашу компетенцію і вашу скромність. Адже ваші висновки перевірок будуть необхідними, але малоприємними для людей, яких вони зачіпають, хіба ні?

Оце «ми» зібрало в собі усю владу, вплив, дружбу на найвищому рівні, високе керівництво — усе, що Мерлен так ненавидів.

— Я особисто буду говорити з паном міністром, пане Мерлен...

Але... найприкрішим в усьому цьому було те, що Мерлен відчував, як у його тілі щось починає наростати, як нестримна ерекція. По стількох роках приниження знати, що тебе нарешті підвищать? І можна буде змусити замовкнути усі ті злі язики і навіть керувати тими, які тебе принижували... Він пережив кілька солодких митей.

Прадель чітко бачив на обличчі цього невдахи, що йому було би досить найменшого підвищення, будь-чого (як скляного намиста папуасові в джунглях).

— Я простежу особисто, — продовжував Анрі, — щоб ваша заслуга і ваша сумлінність не залишилися непоміченими, а навпаки, були гідно поціновані!

Мерлен підвів голову у замішанні.

— А ви поки що оце... — додав старий стишеним голосом.

Він нахилився до свого шкіряного портфеля і почав порпатися в ньому.

Анрі аж спітнів — ось він, ключ! Зараз треба змусити його будь-що відкликати свої звіти! Анулювати все. Нехай напише нові схвальні висновки замість колишніх. За обіцянку нагороди чи премії (з таким убогим шкарбаном будь-що може спрацювати).

Мерлен ще довго порпався у своєму портфелі, але нарешті щось знайшов. Він тримав у руці зім’ятий аркуш.

— Поки ви тут, — повторив він, — впорядкуйте ще й оце.

Анрі взяв до рук папірець — це була реклама. Прочитавши, він зблід. Фірма «Фрепаз» пропонувала купити «за доступною ціною вставні щелепи, навіть поламані чи зношені».

Висновок цього нишпорки перетворювався на вибухівку.

— Це теж діє, — продовжив Мерлен. — Кілька сантимів за вставну щелепу — неначе й невеликий зиск для персоналу, але, як-то кажуть, копійка до копійки...

Він ткнув на папірець у руках Праделя.

— Можете собі залишити. До свого звіту я долучив інший зразок.

Він знову взяв свій портфель і заговорив з Праделем