Вільям Фолкнер - Світло в серпні

знову будуть такі дурні й допомагатимуть Франції, — відказав солдат. Дарма що дрібніший від нього, що не мав ще й двадцяти років, Ґрімм тут же вдарив суперника. Наслідки було легко передбачити, навіть сам Персі не сумнівався щодо цього. Однак витримував прочухан доти, доки ветеран попрохав глядачів стримати хлопчиська. А той носив шрами після цього бою так само гордо, як згодом мундир, за честь якого відчайдушно бився.

Урятував Ґрімма новий закон про реорганізацію армії. Тривалий час цей молодик був подібний до заблукалого вночі на болоті, який не те що не бачить стежки перед собою — знає, що її нема. А тут раптом відкрилося чітке, ясне життя. Канули в безвість, забулися змарновані роки, за які він не показав здібностей у школі й вважався ледарем, упертюхом без честолюбства. Нині ж відкрите перед ним життя — просте й без поворотів, як порожній коридор, цілковито й назавжди звільнене від потреби думати й вирішувати; ноша, яку він на себе взяв, — блискуча, невагома та бойова, як латунь його знаків розрізнення: велична, безумовна віра у фізичну хоробрість і сліпу службистість; переконання в тому, що біла раса вища від усіх, а американська раса вища від усіх білих, американський мундир вивищується понад усім людством; і найбільше, чого можуть вимагати від Персі взамін за такі переконання й честь, — це його життя. Кожного національного свята, яке мало хоч якийсь військовий присмак, він одягався в капітанський однострій і йшов до середмістя. І ті, що його бачили, знову пригадували собі день бою із солдатом-ветераном, дивлячись, як Ґрімм іде між цивільних людей, виблискуючи снайперським значком (він був влучний стрілець) і нашивками на погонах, поважний, підібраний, з виразом трохи войовничості, а трохи сором’язливої хлоп’ячої гордості на обличчі.

Він не був членом Американського легіону — з провини батьків, а не його. Але тут як тут опинився в керівника місцевого осередку, коли в суботу по обіді з Моттстауна привезли Крістмаса. Розмірковував і говорив дуже просто й прямо.

— Ми мусимо підтримувати порядок, — сказав він. — Наш обов’язок — дбати про закон. Про закон і народ. Ніхто з цивільних не має права самовільно засудити людину до смерті. І саме ми, солдати в Джефферсоні, маємо за цим допильнувати.

— А звідки ви знаєте, що хтось має намір зробити по-інакшому? — запитав керівник. — Ви чули такі розмови?

— Не знаю. Я не дослухався. — Ґрімм не брехав. Здавалося, він зважає на балачки цивільних людей так мало, що не має потреби обманювати. — Не в тому річ. Річ у тому, чи будемо ми, солдати, які носили мундири, першими з тих, що заявлять про свою позицію в цьому питанні. Чи покажемо людям, як до таких речей ставиться уряд. Чи покажемо, що тут зайві всякі розмови. — План був напрочуд простий: сформувати на основі цього ветеранського осередку взвод під командуванням самого Персі, з огляду на його активну участь у цій справі. — А якщо не захочуть, щоб я командував, то й гаразд. Буду заступником, якщо скажуть. Чи сержантом, чи там капралом. — Він казав це щиро. Не марнотної слави прагнув. Надто вже чистосердий був. Такий чистосердий, такий серйозний, що керівник утримався від насмішкуватої відмови, готової зірватися з язика.

— Я таки не бачу якоїсь потреби в цьому. А якби й була, то все одно ми мусили б діяти як цивільні особи. Я не можу використовувати осередок ось таким чином. Зрештою, ми вже не солдати. А навіть якби я й міг так чинити, то навряд чи захотів би.

Ґрімм глянув на нього — не гнівно, але так, наче на якогось жучка.

— А ви ж колись ходили в однострої, — сказав він, не гублячи терпцю. І докинув: — Сподіваюся, ви не надуживатимете своєю владою й не боронитимете поговорити мені з ними? Як з приватними особами?

— Не боронитиму. Зрештою, не маю на те права. Але затямте: тільки як із приватними особами. На мене ви не можете посилатися.

І тоді Ґрімм висловив керівникові свою думку про нього.

— А я й не гадав таке робити, — відрізав він. І пішов.

Було це в суботу, близько четвертої години. До вечора він обійшов крамниці та контори, де працювали члени легіону, так що до заходу сонця зумів намовити досить багато, щоб набралося на добрячий взвод. Невтомний, хоч і стриманий, та напористий, мав у собі щось непереборне, як у пророка. Однак добровольці сходилися з керівником осередку в одному: офіційно легіон тут не може фігурувати. Таким чином, не маючи виразного на те наміру, Ґрімм домігся свого — став командувати. Зібрав людей перед самою вечерею, розподілив їх на рої, призначив офіцерів і сформував штаб. Молоді, ті, що не побували у Франції, стали набиратися завзяття. Він звернувся до них коротко й сухо:

— …порядок… діяльність правосуддя… нехай люди знають, що ми носили американські мундири… І ще одна річ. — На якусь мить він спустився до фамільярності: командир полку, що знає своїх людей на прізвища. — Це на ваш розсуд, хлоп’ята. Зроблю так, як скажете. Як гадаю, було б непогано, коли б я походив в уніформі, поки ця справа залагодиться. Тоді побачать, що маємо тут не тільки дух Дядечка Сема, а щось більше.

— Але ж самого дядечка тут немає, — тут же заперечив один із новобранців, такої самої натури, як і керівник осередку (той, між іншим, не прийшов на збір). — Поки що це клопіт не уряду. Вотту Кеннеді таке може не сподобатися. Це справа Джефферсона, а не Вашингтона.

— А ви зробіть так, щоб йому сподобалося, — сказав Ґрімм. — Навіщо тоді ваш легіон, якщо не для захисту Америки й американців?

— Е, ні, — відповів інший. — Краще не треба нам муляти очі. Ми й без цього зробимо все, що захочемо. Хіба ні, хлопці?

— Гаразд, — згодився Ґрімм. — Хай буде так. Але кожен із вас мусить мати пістолета. За годину тут буде маленький огляд вогнепальної зброї. Всім прийти сюди.

— А що скаже Кеннеді про пістолети? — поцікавився хтось.

— Це вже моя турбота, — відповів Ґрімм. — З’явитися тут, точно за годину з особистою зброєю.

Він скомандував усім розійтися. Перейшов тихий майдан і зайшов до шерифа на роботу. Там сказали, що начальник удома.

— Удома? — перепитав Ґрімм. — Тепер? А що ж він робить удома?

— Мабуть, їсть. Такий великий чоловік потребує їсти кілька разів на день.

— Удома, — повторив Ґрімм. Не пропікав поглядом. Дивився так само холодно й безпристрасно, як раніше на керівника осередку. — Їсть.

Вийшовши, він одразу наддав ходи. Перетнув тихий майдан,