Вільям Фолкнер - Світло в серпні

хоч якась певність, що таке їй під силу. Коли народилася дитина, це допомогло старій сяк-так давати собі раду, а перед тим вона була чимсь на зразок ляльки з механічним голосом, якою керував цей Банч і давав знак, коли треба говорити, як-от вчора вночі, коли привів її розповісти свою історію докторові Гайтаверу.

А вона, розумієте, все ще намацувала. Все ще силкувалася знайти для свого розуму — а він, очевидно, за останні тридцять років не дуже часто бував у вжитку — щось таке, у що б він повірив, визнав реальним, справжнім. На мою думку, вперше вона знайшла це саме там, у Гайтавера — людини, якій можна все розповісти, яка уважно вислухає. Цілком можливо, що там вона вперше висловилася. Дуже можливо, що там вона вперше осягла свою історію, водночас із Гайтавером побачила її цілком і наяву. Тому не дивно, що бабуся на якийсь час переплутала не тільки дітей, але й батьків, адже в халупі не стало тих тридцяти літ: дитина і її батько, якого вона ніколи не бачила; бабусин внук, якого вона не бачила, відколи був таким самим немовлям, і його батько, який для неї просто не існував. Усе переплуталося, змішалося. Отож коли в ній нарешті ожила надія, то ця жінка, плекаючи властиву людям її покрою щиру, безмежну довіру до заприсяжених слуг і добровільних рабів молитви, відразу ж звернулася до священика.

Ось про що вона сьогодні у в’язниці говорила з Крістмасом, після того як стариган, скориставшись нагодою, втік від жінки, а вона погналася за ним і знову знайшла на розі вулиці, де він, знавіснілий і геть захриплий, проповідував, закликав до самосуду, розказував, як сам став дідом диявольському виплодку, як заопікувався ним для сьогоднішнього дня. А може, вона відразу пішла із своєї хижі на побачення з онуком. Так чи сяк, та коли побачила, що просторікування її чоловіка радше потішає, ніж ворохобить, жінка покинула його й подалася до шерифа. Той саме повернувся з обіду й не відразу втямив, чого вона хоче. Мабуть, видалася йому геть божевільною з її історією, у цій недоречно ошатній недільній сукні, ще й із замислами про втечу окрім усього. Однак пустив її до в’язниці, у супроводі помічника. І там, у камері, гадаю, вона сказала внукові про Гайтавера, що той може врятувати його, ладен це зробити.

Звичайно, я не знаю, що говорила там йому бабуся. Навряд чи хто зумів би відтворити цю сцену. Навряд чи ця жінка сама знала заздалегідь, що скаже, адже все вже наперед приреклося, втілилось у слова тої ночі, коли вона народила Крістмасову маму, а було це так давно, що, хоч і закарбувалося навіки в пам’яті, та забулися слова. Мабуть, тому внук повірив одразу ж, не сумніваючись. Маю на увазі те, що їй не треба було добирати слів, зважати на те, якими вони видадуться — правдоподібними, можливими чи геть неймовірними. Слів про те, що десь-якось, чи то своїм тілом, чи то своєю присутністю, чи ще чимось старий відлучений пастор стане святинею, яка обереже Крістмаса не тільки від поліції та юрби, але й від непоправної минувшини, від бозна-яких злочинів, що виліпили, загартували його і кінець кінцем кинули напризволяще за ґрати, де куди не глянь — всюди привиджується кат.

І він повірив їй. Гадаю, звідти в нього взялася не так мужність, як пасивна терплячість, щоб виждати, розпізнати й скористатися цією одною-єдиною можливістю — вирватися в кайданках посеред заповненого людом майдану й утекти. Однак надто вже багато втеч було за плечима, надто багато погоней. Гналися за ним не переслідувачі, а все пережите: роки, вчинки, зроблені й змарновані справи не відставали від нього, крок у крок, подих у подих, удар в удар серця, а серце було одне. І вбили його не тільки ті минулі тридцять років, яких вона не знала, але й низка попередніх тридцятиліть, що занечистили його кров — білу чи чорну, це вже як собі бажаєте. Мабуть, якийсь час він біг з вірою, принаймні з надією. Тільки кров не вгамовувалася, не хотіла порятунку. Ні одна, ні друга не поступалася й не давала тілу врятувати ні цю, ні ту. Бо спершу чорна кров погнала його до негритянської халупи, а тоді біла вигнала звідти. Чорна вихопила пістолет, а біла не дала вистрілити. І саме біла кров повела його до священика, закипіла востаннє в житті й всупереч здоровому глуздові та дійсності штовхнула в обійми химери — сліпої віри у щось вичитане з друкованого Письма. І тут, здається, біла кров зрадила його — на мить. На мент, на дрібку востаннє збунтувалася чорна й змусила кинутися на людину, в якій він бачив свій порятунок. Саме чорна кров понесла його, ладного на таке, за межу допомоги від людей, вкинула в самозабутній захват із чорних джунглів, де життя закінчується раніше, ніж перестає битися серце, а смерть — це мета всіх прагнень. І знову, як бувало у вирішальні хвилини, його підвела чорна кров. Він не вбив пастора. Тільки вдарив пістолетом, пробіг далі й, скулившись за столом, востаннє повстав проти чорної крови, як повставав проти неї тридцять літ. Скорчився за перевернутим столом і дав себе розстріляти, тримаючи в руці заряджений пістолет і ні разу не вистріливши…

У Джефферсоні жив такий собі Персі Ґрімм. Мав він років двадцять п’ять і був капітаном Національної гвардії. Народився і прожив усе життя в місті, якщо не брати до рахунку час на літні збори. Замолодий, щоб воювати в Європі на Першій світовій, він допіру в 1921-му чи на рік пізніше втямив, що ніколи цього не пробачить батькам. Ну а батько, який торгував залізними виробами, не розумів сина. Вважав, що той звичайнісінький нероба і навряд чи з нього будуть люди, тоді як парубчак переживав жахливу трагедію — запізнився народитись, та ще й запізнився на таку марницю, що довелося на власній шкурі відчути втрачений час, коли належало бути чоловіком, а не дитиною. Тепер же, коли вщухла войовнича гарячка і ті, що в ній найбільше галасували, ба навіть герої, які служили й страждали, стали скоса позирати один на одного, Персі не мав з ким поділитися переживаннями, вилити душу. Перша його значна бійка була з ветераном. Той зауважив був, що якби знову потрапив на війну, то воював би тоді на боці німців, проти Франції. Ґрімм одразу ж причепився до нього.

— Значить, і проти Штатів? — запитав.

— Звичайно, якщо Штати