Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

послав його отруїти мене задля добра його фірми...

Сміх полегкості прокотився над столом.

— Більше б нам такої отрути! — вигукнув містер Макдугал.

І раптом почувся собачий виск. Такса полишила свою схованку і подалася до дверей.

— Максе! — гукнув її метрдотель.— Максе!

Запала тиша, потім хтось нерішуче хихикнув. Такса хиталася, мов п’яна. Вона скавучала і намагалась укусити себе за груди. Метрдотель наздогнав її і підхопив на руки. Але тварина завила, наче від болю, і випручалась.

— Хильнула трохи,— розгублено мовив містер Макдугал.

— Пробачте, докторе Браун,— сказав Уормолд,— вистава скінчилась.— І вийшов за метрдотелем через службовий хід.— Гей, стривайте! — гукнув він до нього.

— Слухаю вас.

— Я хочу знати, що сталося з моєю тарілкою.

— З якою тарілкою?

— Ну, з отією, що ви так швидко схопили, аби вона не потрапила іншому.

— Я вас не розумію, сер.

— Ви не знали, що вона отруєна?

— Ви хочете сказати, що страви були не зовсім свіжі, сер?

— Я хочу сказати, що вони були отруєні і що ви поквапилися забрати їх, аби врятувати життя доктора Брауна.

— Пробачте, сер, я вас не розумію. До того ж мені ніколи. Пробачте.

З кухні долинуло довге пронизливе скавуління, і метрдотель кинувся туди.

— Максе! — Він рвучко розчинив кухонні двері.— Максе!..

Песик, що корчився під столом, сумно підвів голову і через силу поповз до хазяїна. Кухар сказав:

— Він тут нічого не їв. Ту тарілку ми викинули.

Собака конав біля метрдотелевих ніг. Той став навколішки і жалісно примовляв: «Мах, mein Kind. Mein Kind»[117]. Чорненьке тіло на підлозі здавалося продовженням його сурдута; вони не були однією плоттю, зате цілком могли бути одним сувоєм сукна. Вся кухонна прислуга з’юрмилася навколо них.

Чорний тюбик ще раз сіпнувся, і з нього, наче зубна паста, виліз рожевий язик. Метрдотель погладив собаку рукою, потім звів очі на Уормолда. Ті очі, в яких блищали сльози, гірко докоряли йому, що от він живий, а собака здох. Уормолдові раптом захотілося вибачитись, але він повернувся й пішов геть. У кінці коридора озирнувся: чорна постать схилилася над чорним собакою; над ними, весь у білому, височів шеф-кухар, а навколо, мов ті плакальники над могилою, юрмилися кухарі й кухарчата, тримаючи, наче вінки, хто каструлю, хто тарілку, хто миску. «Моя смерть,— подумав Уормолд,— була б куди скромніша».

4

— Я повернувся,— сказав він Беатрісі.— Не звалився під стіл, а здобув перемогу! Сконав собака.

Розділ четвертий

1

Капітан Сегура сказав:

— Я дуже радий, що ви самі. В домі нікого нема?

— Ані душі.

— Сподіваюся, ви не заперечуєте? Я поставив біля дверей двох поліцейських, щоб нам ніхто не завадив.

— Я арештований?

— Та ні, що ви!

— Міллі з Беатрісою пішли в кіно. Вони здивуються, коли їх не пустять додому.

— Я ненадовго. У мене до вас дві справи. Перша — важлива, а друга — така собі, звичайна формальність. Почнем з важливої?

— Авжеж, прошу.

— Містере Уормолд, я хочу просити руки вашої доньки.

— Для цього й потрібні оті поліцаї біля дверей?

— Краще, щоб нам не заважали.

— А ви вже говорили з Міллі?

— Навіть не мріяв про це, не поговоривши спершу з вами.

— Виходить, навіть тутешні закони вимагають моєї згоди на шлюб?

— Цього вимагає не закон, а звичайна ввічливість. Можна закурити?

— Прошу. Скажіть, а цей портсигар і справді з людської шкіри?

Капітан Сегура засміявся.

— О Міллі, Міллі. Яка пустунка! — І ухильно додав: — Невже ви справді в це вірите, містере Уормолд?

Можливо, він не хотів брехати у вічі, бо був добрий католик.

— Вона ще надто молода виходити заміж, капітане Сегура.

— Для нашої країни — зовсім ні.

— Я певен, що вона й не думає про заміжжя.

— Але ви можете вплинути на неї, містере Уормолд.

— Вас звуть Кривавим Стерв’ятником, правда ж?

— На Кубі це щось на зразок комплімента.

— Але становище у вас непевне. Здається, ви маєте чимало ворогів.

— Я відклав цілком досить, щоб забезпечити свою вдову. З цього погляду в мене значно певніше становище, ніж у вас. Ваша крамниця не дає вам великого зиску, до того ж її можуть щохвилини закрити.

— Закрити?

— Я певен, що ви самі нічим поганим не займаєтесь, але навколо вас весь час кояться дивні речі. Якщо вам доведеться залишити Кубу, чи не слід було б спершу надійно влаштувати Міллі?

— Які це дивні речі, капітане Сегура?

— Автомобільна катастрофа — хоч би як там вона сталася... Замах на бідолашного інженера Сіфуентеса, друга міністра внутрішніх справ... Скарга професора Санчеса, що ви вдерлися до нього в дім, та ще й погрожували. Ходять навіть чутки, що ви отруїли собаку.

— Я отруїв собаку?

— Це, звичайно, дурниці, але метрдотель «Насьйоналя» каже, ніби ви дали його таксі отруєне віскі. Навіщо було взагалі давати собаці віскі? Я цього ніяк не можу збагнути. І він теж. Може, тому, що такса була німецька?.. Скажіть же що-небудь, містере Уормолд.

— Я вже не знаю, що й казати.

— Він дуже побивався, бідолаха. Якби не це, я вигнав би його геть, щоб не плескав дурниць. Він каже, що ви навіть зайшли до кухні помилуватись своїм діянням. Це зовсім на вас не схоже, містере Уормолд. Я завжди мав вас за гуманну людину... Скажіть же нарешті, що все це вигадки...

— Собаку й справді отруєно. Причому з моєї склянки. Але те віскі призначалося для мене, а не для собаки.

— Кому б це знадобилося вас отруїти, містере Уормолд?

— Не знаю.

— Обидві версії однаково дивні