Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

З тарілкою в руках, наче церковний служка з карнавкою на гроші, він почвалав до службового ходу. Макдугал смоктав своє віскі.

— Мабуть, і я ковтну трохи,— звернувся до нього Уормолд.— З нагоди свята.

— Оце правильно! З водою чи так?

— А можна взяти вашу воду? В моїй утопилася муха.

— Звичайно.

Уормолд одпив дві третини води і підставив склянку Макдугалові. Той щедро відміряв йому подвійну порцію.

— Пийте, я вам ще наллю. Адже ви од нас відстали,— сказав він, і Уормолд знову відчув довіру й навіть якусь ніжність до цього чоловіка, котрого він безпідставно підозрівав.

— Нам треба буде неодмінно зустрітися ще раз,— мовив він.

— На те й бенкети, щоб зближувати людей.

— Якби не це, я б ніколи не познайомився з вами і Картером.

Вони випили ще по одній.

— Я познайомлю вас обох з моєю донькою,— розчулившись од віскі, сказав Уормолд.

— А як ваша торгівля?

— Непогано. Збільшуємо штат.

Доктор Браун постукав по столі, вимагаючи уваги.

— Ага! — сказав Картер по-нотвічськи гучним голосом.— Зараз почнуться тости, а до них неодмінно подадуть спиртне.

— Ні, чоловіче добрий,— заперечив Макдугал,— будуть промови, а тостів не ждіть. Доведеться нам слухати цих йолопів без випивки.

— Я — один з цих йолопів,— признався Уормолд.

— Ви будете виступати?

— Як найстаріший член товариства.

— Дуже радий, що ви до цього дожили,— сказав Макдугал.

Доктор Браун надав слово американському консулові. Той правив щось про духовні зв’язки між демократичними країнами, до яких, певне, зарахував і Кубу. Торгівля, твердив він, конче потрібна, бо без неї не може бути духовної єдності, а можливо, й навпаки. Він згадав про американську допомогу слаборозвиненим країнам, що дозволить їм купувати більше товарів і тим самим зміцнювати духовні зв’язки... (Десь заскавучав собака, і метрдотель звелів причинити двері). Йому, американському консулові, дуже приємно, що його запросили на цей бенкет, де він має змогу зустрітися з провідними діячами європейської торгівлі і тим самим зміцнити духовні зв’язки...

Уормолд вихилив ще дві порції віскі.

— А тепер,— оголосив доктор Браун,— я надаю слово найстарішому членові нашого товариства. Йдеться, звичайне, не про вік, а про ті довгі роки, що він присвятив поступові європейської торгівлі в цьому чудовому місті, в якому, пане міністр,— він чемно вклонився своєму сусідові, смаглявому косоокому чоловікові,— в якому ми маємо честь бути вашими гостями. Ви всі знаєте, що я маю на увазі містера Уормолда.— Він швидко зазирнув у папірець.— Містера Джеймса Уормолда, гаванського представника фірми «Фастклінерз».

Містер Макдугал сказав:

— Віскі більше немає. Ото прикрість! Саме зараз вам не завадило б хильнути для хоробрості.

— Я теж прихопив з собою флягу,— мовив Картер,— та майже все випив у літаку. Але чарчина там ще набереться.

— От і віддайте її нашому приятелеві,— запропонував Макдугал.— йому це зараз потрібніше, ніж нам.

Тим часом доктор Браун говорив далі:

— Містер Уормолд може правити за взірець бездоганного служіння своїй справі — взірець чесності, витримки й діловитості. Наші вороги часто зображують комерсанта нахабним горлодером, що всіляко намагається вперти покупцеві непотрібний, а часом і шкідливий мотлох. Таке уявлення не має нічого спільного з дійсністю...

Уормолд сказав:

— Дякую, Картере. Мені й справді не завадить випити.

— Не звикли виступати?

— Не лише через це...

Він перехилився через стіл до буденного нотвічського обличчя Картера, шукаючи на ньому підбадьорливого виразу, недовірливої усмішки людини, з якою нічого подібного не траплялося,— з Картером він почував себе в безпеці.

— Ви, звичайно, не повірите жодному моєму слову...

Та він і не хотів, щоб той повірив, бо й сам шукав у нього зневіри. Раптом щось ткнулося йому на ногу, і, глянувши вниз, Уормолд побачив чорненьку мордочку такси з довгими вухами; мабуть, вона непомітно прошмигнула в залу і тепер жебрала, ховаючись під столом.

Картер підсунув Уормолдові невеличку флягу.

— На двох тут не вистачить. Пийте самі.

— Дуже вам вдячний, Картере.

Уормолд відкрив ковпачок і вилив віскі в свою склянку.

— Простий «Джонні Уокер»[116]. Без ніяких витребеньок.

Доктор Браун промовляв:

— Коли хтось і може говорити від імені всіх присутніх про довготривале і терпеливе служіння нашій спільній справі, то це, безумовно, містер Уормолд. Тому я й надаю йому слово...

Картер підморгнув і зробив рукою недвозначний жест, ніби перехиляючи склянку.

— Х-хутчій пийте, х-хутчій.

Уормолд поставив склянку на стіл.

— Як ви сказали, Картере?

— Я сказав: пийте мерщій.

— Ні, Картере, ви не так сказали.

Як це він досі не помітив його заїкання на гортанних звуках? А може, Картер, знаючи цю свою ваду, навмисне уникав слів з такими звуками і лише випадково обмовився?..

— Що з вами, Уормолде?

Уормолд спустив руки під стіл, погладив собаку і, наче ненароком, скинув склянку зі столу.

— А ще прикидалися, ніби не знаєте доктора!

— Якого доктора?

— Г-гассельбахера, як ви кажете.

— Містере Уормолд! — гукнув доктор Браун через стіл.

Уормолд непевно звівся на ноги. Не діставши нічого іншого, собачка лизав розлите віскі.

Уормолд почав говорити:

— Я вдячний, що ви попросили мене виступити, хоч які б мотиви вами керували.— За столом почувся легенький смішок, і це його здивувало — він зовсім не мав наміру жартувати.— Це мій перший виступ, який, судячи з усього, мав бути й останнім.— Він спіймав на собі Картерів погляд. Погляд був похмурий. Уормолд навіть відчув себе трохи винним за те, що лишився живий.— Не знаю, чи є тут у мене друзі. А от вороги є.

Хтось вигукнув: «Ганьба!», кілька чоловік засміялися. «Якщо так піде далі,— подумав Уормолд,— я заживу слави дотепного оратора».

— Нині багато говорять про холодну війну, та кожний комерсант знає, що війна між двома промисловими фірмами буває іноді досить гаряча. Візьміть, приміром, фірми «Фастклінерз» і «Ньюклінерз». Пилососи, що їх вони виробляють, різняться між собою не більше, ніж двоє людей — росіянин чи німець і англієць. Не було б на світі ні конкуренції, ні війни, якби не зажерливість окремих представників обох фірм,— саме вони, ці кілька чоловік, провокують ворожнечу, саме вони примушують таких, як я і містер Картер, перегризати один одному горлянки.

Тепер уже ніхто не сміявся. Доктор Браун щось шепотів на вухо генеральному консулові. Уормолд підніс угору Картерову фляжку і сказав:

— Містер Картер, очевидно, навіть не знає імені того, хто