Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

не потрібного Картера своєму землякові, торговцеві годинниками, а сам почав обходити залу з американським консулом, рекомендуючи йому найбільш поважних гостей. Німці окремою групою тримались осторонь, біля західної стіни, як їм і годилося; на їхніх обличчях читалася впевненість у перевазі західнонімецької валюти над усякою іншою — вони пишалися нею, мов дуелянти рубцями на лиці, наче від курсу марки залежала честь нації. «Цікаво, — подумав Уормолд, — невже хтось із них виказав Гассельбахерові таємницю бенкету?» Виказав? А чи так? Мабуть, доктора змусили приготувати отруту. Ну що ж, певне, він обрав для свого давнього друга легку смерть, якщо така взагалі є на світі.

— Ні, ви послухайте мене,— з справжнім шотландським темпераментом напосідав на нього Макдугал,— треба неодмінно випити зараз. Потім нічого не дадуть.

— А вино ж буде?

— Та ви гляньте на стіл! — Біля кожного куверту стояла пляшечка з молоком.— Ви що, не читали запрошення? Це ж так званий обід на одному блюді — по-американському, на честь наших великих союзників.

— Як це «на одному блюді»?

— Чоловіче добрий, невже ви не знаєте? Вони пхають вам під ніс усе разом і все на одній тарілці — смажену індичку, клюквове пюре, сосиски, моркву, смажену картоплю соломкою. Терпіти не можу такої картоплі, але тут вибирати не доводиться.

— Не можна вибирати?..

— Їж, що дають. Оце і є демократія.

Доктор Браун запросив гостей до столу. Уормолд сподівався, що всі сидітимуть національними групами і Картер буде близько нього, але ліворуч розсівся якийсь скандінавець, що похмуро втупив очі в свою пляшечку з молоком. «Здорово підстроєно! — подумав Уормолд.— Навіть молоко небезпечне». А навколо столу вже метушились офіціанти, обносячи гостей крабами по-маврітанськи, Тут Уормолд з полегкістю побачив, що Картер сидить проти нього, У вульгарності цього чоловіка було щось заспокійливе. На нього можна було покластись, як на англійського полісмена, що його думки знаєш наперед.

— Ні,— сказав він офіціантові,— я не їм крабів.

— І добре робите, що не їсте цієї погані,— втрутився містер Макдугал.— Я теж їх не споживаю. Не йдуть вони до віскі. Відпийте-но води із своєї склянки, то я й вам наллю: у мене в кишені є фляга, якої цілком вистачить на нас обох.

Уормолд простяг був руку до склянки, та раптом завагався. А хто такий цей Макдугал? Він ніколи його не бачив, а про від’їзд Макінтайра навіть не чув. Хіба не могли вони отруїти воду, а тим більше віскі у флязі!

— А чого це поїхав Макінтайр? — спитав він, тримаючи в руці склянку.

— Та знаєте, як воно буває...— сказав Макдугал.— Узяв та й поїхав. Випийте воду. Не будете ж ви топити в ній віскі. Та ще й найкраще — солодове.

— Я так рано не п’ю. Проте дякую вам.

— Добре робите, що не довіряєте цій воді,— трохи двозначно зауважив Макдугал.— Я теж п’ю нерозведене, коли не заперечуєте, будемо пити з ковпачка від фляги.

— Ні, я справді в такий час не п’ю.

— То англійці, а не шотландці вигадали, в який час можна пити. Скоро вони ще вигадають, в який час помирати.

— А я не проти того, щоб випити,— обізвався через стіл Картер.— Моє прізвище Картер.

Уормолд з полегкістю зітхнув, коли Макдугал взявся наливати віскі Картерові; одна підозра відпала — кому потрібно труїти Картера? «І все-таки,— подумав він,— надто вже багато в цьому Макдугалі шотландського. Тут явно щось не те».

— Свенсон,— буркнув похмурий скандінавець із-за свого шведського прапорця. Уормолд лише здогадувався, що то шведський, бо ніколи не вмів розрізняти скандінавських кольорів.

— Уормолд,— відповів він.

— Що це за дурна вигадка з молоком?

— Мені здається,— сказав Уормолд,— що доктор Браун надто педантичний.

— Або просто жартівник,— втрутився Картер.

— Ну, навряд чи в нього стільки почуття гумору.

— А чим ви займаєтесь, містере Уормолд? — спитав швед.— Здається, ми з вами раніш не зустрічались, хоч обличчя ваше мені знайоме.

— Збуваю пилососи. А ви?

— Торгую склом. Ви ж знаєте — шведське скло найкраще в світі. Який смачний цей хліб. Ви не їсте хліба?

Скидалося на те, що він підготував ці фрази заздалегідь, з допомогою розмовника.

— Не їм. Боюся, знаєте, погладшати.

— А по-моєму, вам би це не завадило,— сказав містер Свенсон зі сміхом, в якому було не більше веселощів, ніж у полярній ночі.— Пробачте. Я говорю про вас, мов про гусака.

В кінці столу, де сидів генеральний консул, почали роздавати обіди «на одному блюді». Відносно індички містер Макдугал помилився — на тарілках були мерілендські курчата. Зате щодо моркви, картоплі соломкою та сосисок його пророкування справдилося. Доктор Браун пас задніх: він і досі колупав виделкою свого краба по-маврітанськи. Певне, консул відволік його розмовами або загіпнотизував блиском своїх окулярів. Два офіціанти обходили стіл: один збирав рештки крабів, другий подавав «блюда» з обідом. Крім генерального консула, до молока ніхто не доторкнувся. До Уормолда кілька разів долинуло слово «Даллес». Підійшов офіціант з двома тарілками; одну поставив перед скандінавцем, другу — перед Уормолдом. І раптом Уормолдові спало на думку, що, мабуть, уся ця історія з отруєнням — просто чийсь злий жарт. Можливо, Готорн любить жартувати, та й доктор Гассельбахер... Він згадав, як Міллі спитала, чи розігрував його коли-небудь доктор Гассельбахер. Іноді краще ризикнути життям, ніж стати посміховиськом. Він хотів був поділитися своїми сумнівами з Картером, дістати від нього якусь розсудливу пораду, та, глянувши на свою тарілку, з подивом побачив, що там немає моркви.

— Ви, здається, не любите моркви? — швидко мовив він і підсунув тарілку Макдугалові.

— Не моркви, а картоплі соломкою,— так само швидко відповів Макдугал і передав тарілку люксембурзькому консулові.

Люксембурзький консул, захоплений розмовою з німцем, що сидів навпроти, машинально взяв тарілку і ввічливо вручив її сусідові. Така сама ввічливість охопила всіх, кого ще не було обслужено, і тарілка швидко помандрувала до містера Брауна, який тільки-но впорався зі своїм крабом. Помітивши це, метрдотель кинувся за тарілкою, але вона була вже далеко. Уормолд зупинив офіціанта і взяв собі іншу тарілку. Той був видимо збентежений. Уормолд з апетитом почав їсти.

— Дуже смачна морква,— сказав він.

Тим часом метрдотель підскочив до доктора Брауна.

— Пробачте, докторе, вам забули покласти моркви.

— Я не люблю моркви,— відказав той, одрізаючи собі шматок курчати.

— Пробачте! — вигукнув метрдотель і схопив