Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

— Випили надто багато кави?

— Та ні. Через те, що сказав вам доктор Гассельбахер. Про небезпеку для Міллі. Прошу вас, не йдіть на той клятий бенкет.

— Це ж єдине, що я можу зробити.

— Ви й так уже досить зробили. Вами задоволені в Лондоні. Це видно з їхніх телеграм. Хоч би що казав Генрі, Лондон зовсім не зацікавлений так по-дурному втратити вас.

— Ні, він має рацію: якщо я не піду, вони вигадають щось гірше.

— Не турбуйтеся за Міллі. Я не спускатиму з неї очей.

— А хто подбає про вас?

— Я сама обрала таку професію. Ви за мене не відповідаєте.

— Вам уже доводилося бувати в такому становищі?

— Ні, але й такого шефа, як ви, в мене ще ніколи не було. Ви ніби навмисне лізете на рожен. Адже наша робота звичайно складається з нудної писанини: картотек, телеграм. Убивства — то зовсім інша річ. І я не хочу, щоб вас убили. Бо ви справжній. Ви не якийсь там витвір «Бойз оун пейпер»... Господи, та покиньте ви цю коробку! Послухайте, що я вам кажу!

— Я ще раз читав про карлика Дуду.

— От і перебудьте сьогодні день удома, в його товаристві. А я піду куплю вам решту коробок, щоб був повний комплект.

— В усьому, що сказав Готорн, є здоровий глузд. Мені слід лише стерегтися їжі. Треба ж, нарешті, дізнатися, хто вони. Хоч відроблю одержані гроші.

— Ви й так їх давно відробили. Нема чого вам ходити на той чортів бенкет!

— Ні, є чого. Це справа честі.

— Перед ким ви хизуєтесь?

— Перед вами.

2

Він ішов вестибюлем готелю «Насьйональ» повз вітрини з італійським взуттям, датськими попільничками, шведським кришталем та англійськими светрами бузкового кольору. Перед дверима бенкетної зали, в якій щороку збиралися європейські комерсанти, стояло крісло, а в ньому сидів доктор Гассельбахер і видимо на когось чекав. Уормолд повільно наближався до нього; він не бачив Гассельбахера від того самого вечора, коли доктор, нап’явши на себе уланський мундир, згадував минуле. Члени комерційного товариства, що сходилися до бенкетної зали, зупинялись і зверталися до нього, та Гассельбахер наче й не чув їх.

Уормолд підійшов до крісла.

— Не ходіть туди, містере Уормолд,— голосно сказав Гассельбахер, і слова його пролунали на весь вестибюль, привернувши загальну увагу.

— Як ся маєте, Гассельбахере?

— Я кажу: не ходіть туди!

— Та чую, чую.

— Вони хочуть вас убити, містере Уормолд.

— А звідки ви про це знаєте, Гассельбахере?

— Вони хочуть вас отруїти.

Навколо них, здивовано усміхаючись, почали збиратися люди.

— Невже тут так погано годують? — спитав якийсь американець.

Всі засміялись.

Уормолд розсердився.

— Ідіть звідси, Гассельбахере. На вас звертають увагу.

— Ви все-таки йдете?

— Звичайно, я ж маю виступати.

— У вас же Міллі. Подумайте про неї.

— Не турбуйтеся за Міллі. Я вийду звідси своїми ногами, Гассельбахере. Ідіть додому, будь ласка.

— Гаразд. Але я повинен був вас застерегти,— сказав доктор Гассельбахер.— Чекатиму вашого дзвінка.

— Я подзвоню вам, коли звільнюся.

— Бувайте, Джіме.

— Бувайте, докторе.

Уормолд аж здригнувся від несподіванки, почувши своє ім’я. Це нагадало йому власний жарт, що доктор Гассельбахер назве його так лише тоді, коли прийде до його смертельної постелі. Уормолда раптом охопив страх, почуття самотності, туга за батьківщиною.

— Уормолде! — почув він і, обернувшись, побачив Картера з фірми «Ньюклінерз». У цю хвилину Картер був для нього немовби уособленням англійської держави, англійського снобізму, англійської вульгарності — і все це було рідне й надійне, мов саме слово «Англія».

— Картер! — зрадів він, наче той був єдиний, кого він волів зустріти в Гавані, та так воно й було насправді.

— Страшенно радий вас бачити! — мовив Картер.— Я ж тут нікого не знаю. Навіть цього... як його... доктора Брауна.

З кишені в нього випиналися кисет і люлька; він погладив їх, немовби шукаючи підтримки,— видно, й справді почувався тут чужинцем.

— Картере, познайомтеся з доктором Гассельбахером. Це мій давній приятель.

— Здрастуйте, докторе,— кинув Картер і знов обернувся до Уормолда: — Я шукав вас учора цілий день. Сам ніяк не натраплю на оті місця, про які ми з вами говорили.

Вони разом пішли до зали. Уормолд і сам не розумів, чого це він раптом пройнявся такою довірою до співвітчизника, але з того боку, де йшов Картер, він почував себе цілком убезпеченим.

З

На честь американського консула бенкетну залу було прикрашено двома величезними прапорами Сполучених Штатів; маленькі паперові прапорці, наче в ресторані аеропорту, позначали місця представників різних країн. Посередині столу, де мав сидіти президент доктор Браун, стояв швейцарський прапорець; були тут навіть кольори Монако — проти місця монакського консула, найкрупнішого експортера гаванських сигар. З пошани до найяснішого шлюбу[115] його всадовили праворуч американського консула. Коли ввійшли Уормолд з Картером, гостям саме подавали коктейлі; до них теж одразу підбіг офіціант. Чи то Уормолдові здалося, чи той і справді навмисне підсовував йому єдиний бокал його улюбленого «дайкірі», що лишився на таці.

— Ні, ні, дякую,— відмовився Уормолд.

Картер простяг був руку до таці, але офіціант уже попростував до службового виходу.

— Може, сухого «мартіні», сер? — почувся чийсь голос.

Уормолд обернувся. То був метрдотель.

— Ні, ні, я його не полюбляю.

— Шотландське віскі, сер? Херес? Старий ром? Все, що бажаєте, сер.

— Я непитущий,— сказав Уормолд, і метрдотель подався до інших гостей.

«Очевидно, це дріб еім,— подумав Уормолд.— Дивна іронія долі: можливо, саме йому доручено вбивство...» Уормолд пошукав очима Картера, але той пішов шукати господаря.

— Пийте, коли дають, — почув він голос з шотландським акцентом.— Мене звуть Макдугал. Здається, ми сидимо поруч.

— Ми з вами раніше не зустрічались?

— Я посів місце Макінтайра. Ви знали Макінтайра?

— Аякже. Звичайно, знав.

Доктор Браун збув нікому