Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

Мій гнів, натомість, дуже особистий.

Деніел заступав мені дорогу від найпершого ранку. Він прагнув утекти з Блекгіту по моїх кістках, користався тим, що робив я. Він прийшов до мене як друг, усміхався й брехав, зраджував мене, сміючись, і саме це змушує мене кинутися, наче спис, у його живіт.

Він ухиляється і б'є мене в живіт аперкотом. Зігнувшись навпіл, я б'ю його в пах, хапаю за шию та тягну на землю.

Компас я бачу запізно.

Він б'є мене ним по щоці, скло тріскається, з підборіддя крапає кров. З моїх очей ллються сльози, під долонями чавкає мокре листя. Деніел рухається до мене, але повз нього пролітає заряд шроту й чіпляє Срібну Сльозу, яка скрикує, хапається за плече й падає.

Озирнувшись на рушницю, яка тремтить у руках Люсі Гарпер, Деніел мчить геть, до Блекгіту. Підвівшись, я біжу навздогін.

Наче гончак і лисиця, ми біжимо по газону перед будинком і далі дорогою до селища, мчимо повз сторожку. Я вже майже повірив, що він тікає до селища, аж раптом він повертає стежкою ліворуч до колодязя, а потім — до озера.

Тут темно, місяць крадеться за хмарами, наче пес за дерев'яним парканом, і незабаром я гублю того, за ким женуся. Боячись засідки, я сповільнююсь і уважно прислуховуюсь. Ухає сова, крізь листя крапає дощ. Гілля хапає мене, я ухиляюся й петляю, і зрештою виходжу на Деніела, який зігнувся біля краю води, уперся руками в коліна й важко дихає. Ліхтар стоїть біля його ніг.

Йому більше нікуди бігти.

Мої руки тремтять, у грудях ворушиться страх. Гнів дав мені мужність, але також пошив мене в дурні. Дональд Девіс низький і худий, м'якіший за постіль, у якій спить. Деніел вищий і сильніший. Такі, як я — його здобич. Чисельна перевага, яку я мав на кладовищі, залишилася позаду, а це означає, що вперше з мого прибуття до Блекгіту жоден з нас не знає, що буде далі.

Побачивши моє наближення, Деніел махає рукою, просить час передихнути. Я погоджуюсь і користуюсь цим часом, щоб знайти важкий камінь, що згодиться як зброя. Після компаса ніякого чесного бою!

— Що б ти не робив, вони не дозволять твоїй подрузі піти, — каже він, втискаючи слова поміж вдихами. — Срібна Сльоза розповіла мені все про тебе в обмін на обіцяння, що я знайду та уб'ю Анну. Вона розповіла мені про твоїх носіїв, де й коли вони прокидалися. Ти не розумієш? Усе це не має значення. Я єдиний, хто може звільнитися.

— Ти міг би розповісти мені про це раніше, — кажу я. — Усе це не мало скінчитися ось так.

— Я маю дружину та сина, — каже він. — Це спогад, який я ношу з собою. Ти уявляєш, як це? Знати, що вони десь там, чекають на мене. Або ж були й чекали.

Я роблю крок до нього, тримаючи камінь біля свого боку.

— І як ти дивитимешся в їхні очі, знаючи, що довелося зробити, щоб утекти звідси? — питаю я.

— Я лише те, чим зробив мене Блекгіт, — важко дихає він, спльовуючи в грязь мокротиння.

— Ні, Блекгіт — те, чим ми його зробили, — кажу я й трохи наближаюся. Він досі нахилений, досі втомлений. Ще кілька кроків, і все скінчиться. — Сюди нас привели наші рішення, Деніеле. Якщо це пекло, то ми створили його власноруч.

— А що, по-твоєму, ми мали робити? — каже він, дивлячись на мене. — Сидіти тут і каятися, доки хтось не вирішить, що вже можна відчинити двері?

— Допоможи мені врятувати Івлін, і ми можемо віднести все, що ми знаємо, до Чумного Лікаря разом, — палко кажу я. — Усі троє: ти, я та Анна. Ми маємо шанс піти звідси кращими людьми, ніж прибули сюди.

— Я не можу ризикувати, — каже він сухим, мертвим голосом. — Я не дам цій можливості звільнення проминути мене. Ні через вину, ні для допомоги тим, кому неможливо допомогти.

Раптом він перекидає ударом ноги ліхтар.

Мої очі наливаються ніччю.

Чується чавкання його кроків, а потім його плече врізається в мій живіт, мені перехоплює подих.

Ми гепаємося на землю, камінь з моїх рук випадає.

Усе, що я можу зробити — здіймаю для захисту руки, але вони тонкі та кволі, його удари легко досягають цілі. У мене в роті кров. Я ціпенію, зсередини та ззовні, але удари не зупиняються. Зрештою його кулаки облишають мої скривавлені щоки.

Його вага підіймається з мене.

Він важко дихає, на мене крапає його піт.

— Я намагався уникнути цього, — каже він.

Сильні пальці хапають мене за щиколотку й тягнуть мене по багнюці до води. Я тягнуся до нього, але після побиття вже не маю сил, знов падаю на спину.

Він зупиняється, витирає з чола піт. Крізь хмари пробивається місячне світло й падає на його обличчя. Його волосся срібне, шкіра біла, наче свіжий сніг. Він дивиться на мене з таким самим жалем, який виявляв першого ранку Беллові.

— Ми не… — кажу я й кашляю кров'ю.

— Треба було тобі триматися далі від мене, — каже він і знов тягне мене. — Це все, про що я тебе просив.

Він плюхає, заходячи у воду, і тягне мене за собою; холодна вода тече по моїх ногах, заливає груди та голову. Раптовий холод будить в мені трохи бажання битися, я намагаюся чіплятися руками, витягти себе назад, на берег, але Деніел хапає мене за волосся й штовхає моє обличчя у воду.

Я дряпаю його руку, смикаю ногами, але він занадто сильний.

Моє тіло здригається, воно хоче вдихнути.

Він досі тримає мене.

Я бачу, як Томас Гардкасл, мертвий уже дев'ятнадцять років, пливе до мене з мороку. У нього біляве волосся та великі очі, він заблукав тут, але він бере мене за руку та стискає її, закликає бути мужнім.

Я не в змозі більше триматися, мій рот розкривається й ковтає холодну каламутну воду.

Моє тіло здригається.

Томас відтягує мій дух геть від плоті, що помирає, і ми пливемо пліч-о-пліч у воді, дивимося, як тоне Дональд Девіс.

Усе тихо та спокійно. Напрочуд тихо.

А потім щось шубовстається у воду.

Поверхню води протинають руки, вони хапають тіло Дональда Девіса, тягнуть його вгору, і за секунду я слідую за ним.

Пальці мертвого хлопчика досі переплетені з моїми, але я не можу витягнути його з озера. Він тут помер, і тому йому звідси не піти; він сумно дивиться, як мене