Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

— Ні! — кричить Чумний Лікар, благально піднявши руку.

Озброєний бандит наводить на нього рушницю. Він нервує, його палець на гачку занадто напружений. Я не знаю, чи може зброя вразити Чумного Лікаря, але не можу дозволити йому ризикувати. Мені він потрібний живим.

— Ідіть, — кажу я йому. — Тут ви нічого вже не можете вдіяти.

— Це неправильно! — заперечує він.

— То виправте це. Ви потрібні моїм іншим носіям, — я роблю значущу паузу. — А мені — ні.

Не знаю, чи спрацювала моя інтонація, чи він просто вже бачив цю мить раніше, але зрештою він неохоче здається, зиркає на Джозефіну та йде з кладовища.

— Як завжди, безкорисливий, — каже Деніел, підходячи до мене. — Хочу, щоб ти знав, що я цінував це в тобі, Ейдене. Те, як ти боровся за порятунок жінки, чия смерть могла тебе звільнити. Твою приязнь до Анни, яка обов'язково зрадила б тебе, якби я не зробив це раніше. Але в підсумку, боюсь, усе це було марно. Лише один з нас може залишити цей будинок, і не в моїх інтересах, якщо ним будеш ти.

На гіллі наді мною збираються ґави. Вони з'являються наче за запрошенням, тихо планують, розправивши крила, блискучі від нещодавнього дощу. Їх кілька дюжин, вони юрбляться, наче плакальники на похоронах, дивляться на мене з цікавістю, від якої в мене мороз поза шкірою.

— До недавнього часу Анна була у нас. Якимось чином їй вдалося втекти, — продовжує Деніел. — Куди б вона пішла, Ейдене? Скажи мені, де вона ховається, і я накажу своїм людям, щоб її смерть була швидкою. Залишилися лише ти та Ґолд. Два постріли — і ти прокинешся в Беллі, постукаєш у двері Блекгіту й почнеш усе наново, але я тобі вже не заважатиму. Ти хлопець кмітливий, я певний, що ти дуже швидко розв'яжеш убивство Івлін.

У світлі ліхтаря його обличчя схоже на привида, одержимого потребою.

— Наскільки тобі страшно, Деніеле? — повільно кажу я. — Ти вбив моїх майбутніх носіїв, тож я тобі не загроза, але ти не маєш гадки, де Анна. Це гнітить тебе весь день, так? Страх, що вона розв'яже вбивство раніше за тебе.

Його лякає моя посмішка, слабке відчуття, що моє становище не таке безвихідне, як він думав.

— Якщо ти не даси мені того, що мені потрібно, я почну різати, — каже Деніел, проводячи нігтем по моїй щоці. — Я різатиму тебе на шматочки, по сантиметру за раз.

— Я знаю, я бачив себе після того, як ти закінчив, — кажу я, дивлячись на нього. — Ти ушкодив мій розум так сильно, що я переношу своє безумство в Ґреґорі Ґолда. Він сам собі ріже руки й бурмоче Денсові про майбутні небезпеки. Це жахливо. Але моя відповідь все-таки ні.

— Скажи мені, де вона, — підвищує він голос. — Колрідж доплачує половині слуг цього будинку, а гаманець у мене достатньо товстий, щоб купити, якщо треба, другу половину. Я можу оточити те озеро двічі. Хіба ти не розумієш? Я вже переміг. Який сенс тепер бути впертим?

— Щоб не відвикати, — ричу я. — Я нічого тобі не скажу, Деніеле. Кожна хвилина, поки я тебе затримую, це хвилина, яку Анна матиме для того, щоб дістатися до Чумного Лікаря з відповіддю. Такою темною ніччю, як ця, тобі знадобляться сотні людей, щоб стерегти озеро, і як на мене, тобі з цим навіть Срібна Сльоза не допоможе.

— Ти страждатимеш, — шипить він.

— До одинадцятої лишилася одна година, — кажу я. — Як гадаєш, хто з нас може протриматися довше?

Деніел б'є мене так сильно, що мені перехоплює подих і я падаю на коліна. Коли я підводжу очі, він височіє наді мною й потирає суглоби на пальцях. Гнів спалахує на його обличчі наче блискавки на безхмарному небі. Колишнього ввічливого картяра вже немає, замість нього розлючений до нестями жалюгідний ошуканець.

— Я вбиватиму тебе повільно, — ричить він.

— Тут помираю не я, Деніеле, — кажу я й видаю пронизливий свист.

Птахи злітають з дерев, підлісок шурхотить від руху. У смоляній чорноті лісу спалахує ліхтар. За ним, у кількох кроках, з'являється ще один, потім ще один.

Деніел миттєво розвертається й дивиться на ліхтарі. Він не бачить, як Срібна Сльоза задкує до лісу, не знаючи, що робити.

— Ти завдав болю багатьом людям, — кажу я, коли вогні наближаються. — А тепер ти зустрінешся з ними.

— Як? — затинається він, збагнувши, що фортуна повернулася до нього іншим боком. — Я вбив усіх твоїх майбутніх носіїв!

— Ти не вбив їхніх друзів, — кажу я. — Коли Анна розповіла мені свій план заманити сюди Лакея, я вирішив, що нам потрібно більше людей, і попросив про допомогу Канінгема. Щойно я збагнув, що ви з Лакеєм дієте разом, я прискорив пошуки союзників. Знайти твоїх ворогів було неважко.

Першою з'являється з наведеною рушницею Ґрейс Девіс. Рештон мало не відкусив собі язик, намагаючись не дати мені попросити її про допомогу, але я мав мало варіантів. Решта моїх носіїв або зайняті, або вбиті, Канінгем на балу з Ревенкортом. Другий ліхтар належить Люсі Гарпер, яку було легко вмовити, розповівши їй, що Деніел убив її батька, а останнім з'являється охоронець Стенвіна, його голова повністю забинтована, видно лише холодні жорстокі очі. Хоча всі вони озброєні, ніхто з них не виглядає впевненим, і я не вірю, що хоч хтось із них влучить туди, куди цілиться. Це неважливо. На цьому етапі важлива їхня кількість, а вона достатня, щоб вивести з рівноваги Деніела та Срібну Сльозу, чия маска рухається туди-сюди, шукаючи шлях для втечі.

— Це кінець, Деніеле, — кажу я сталевим голосом. — Здавайся, і я дозволю тобі повернутися до Блекгіту цілим.

Він відчайдушно дивиться то на мене, то на моїх друзів.

— Я знаю, що може зробити з нами це місце, — продовжую я. — Але ти був добрий до Белла того першого ранку, і я бачив твою приязнь до Майкла під час полювання. Будь доброю людиною ще раз, відклич Лакея. Дозволь мені та Анні піти з твого дозволу.

Він вагається, на його обличчі мука, але моїх слів замало. Блекгіт отруїв його повністю.

— Вбийте їх! — люто каже він.

Позаду мене вибухає постріл рушниці, я миттєво падаю на землю. Мої союзники розбігаються від Деніелового найманця й стріляють у темряву. Неозброєний чоловік обходить зліва, пригнувшись, щоб захопити їх зненацька.

Не знаю, чий гнів — мій, чи мого носія — змушує мене кинутися на Деніела. Дональд Девіс лютує, але це лють аристократа, а не злодія. Його