Жоель Діккер - Книга Балтиморів

вона зателефонувала мені й сказала, що буде влітку в Лондоні. Про те вже давно було відомо. Вона саме працювала над новим альбомом, тож частину його мали записувати в досить відомій англійській студії.

Я сподівався, що вона запропонує зустрітися перед тією мандрівкою, та в неї не було часу.

— То нащо ти мені телефонуєш? Задля того, щоб сказати, що їдеш? — запитав я.

— Я не кажу тобі, що я їду. Я кажу, куди їду.

Я коротко запитав:

— Та й навіщо?

— Ми ж друзі. А друзі повинні казати одне одному, що робитимуть.

— Що ж, як ти хочеш знати, що роблю я, то зараз я продаю дім дядечка Сола.

Її голос зазвучав лагідно, і це мене розізлило.

— Гадаю, ти правильно робиш, — сказала вона.

Наступними днями посередник з продажу нерухомості привів покупців, які мені сподобалися. То було гарне молоде подружжя. Вони пообіцяли дбати про дім і наповнити його дітьми і життям. Ми підписали угоду з нотаріусом у домі, для мене це було важливо. Я віддав їм ключі і побажав успіху. Тепер я від усього був вільний. У мене вже нічого не лишилося від Балтиморських Ґольдманів.

Я сів за кермо і подався до Бока-Ратона. Приїхавши додому, побачив перед порогом зошит Лео, той славетний зошит номер один. Я погортав його. Сторінки були чисті. Пішов із ним до кабінету. Взяв ручку і почав писати на сторінках зошита, що лежав переді мною.

46

Балтимор, Меріленд

Грудень 2004 року

Через два тижні після Драми тіла Вуді й Гіллеля віддали нам, і ми змогли їх поховати.

Похоронили їх того самого дня, поруч, на цвинтарі Форрест-Лейн. Був сонячний зимовий день, здавалося, їх вітає сама природа. На церемонії присутні були тільки найближчі люди. Я виголошував промову перед Арті Кровфордом, моїми батьками, Александрою і дядечком Солом, який тримав у кожній руці по білій троянді. Я бачив, як за темними шкельцями окулярів його щоками бігли і бігли сльози.

Після похорону ми пообідали в ресторані готелю «Марріот», де всі зупинилися. Дивно було, що ми не в Оук-Парку, та дядечко Сол був не готовий повернутися туди. Його номер межував із моїм, і після обіду він сказав, що піде відпочити. Підвівся з-за столу, і я побачив, як він нишпорить у кишені, чи є там магнітний ключ від кімнати. Я провів його поглядом, помітив його розхристану сорочку, неголене підборіддя, — потім він остаточно заведе бороду, — і його втомлену ходу.

Він сказав: «Піду до кімнати та відпочину трохи», — проте я дивився, як зачиняються за ним двері ліфта, і мені хотілося гукнути, що кімната його не тут, що вона за десять миль на північ, в Оук-Парку, на Вілловік-роуд, в розкішному, зручному домі Балтиморів. Дім, наповнений радісним галасом трьох дітей, що пов’язані були поміж собою врочистою клятвою Ватаги Ґольдманів, дітей, що були один одному як брати.

Сказав: «Піду до кімнати та відпочину трохи», — та кімната його була за триста миль на північ, у пречудовому домі в Гемптонсі, де ми були такі щасливі колись. Сказав: «Піду до кімнати та відпочину трохи», — та кімната його була за тисячу миль на південь, на двадцять шостому поверсі Буенавісти, де стіл для сніданку накривали на п’ятьох осіб, для них чотирьох і для мене.

Не мав він права казати, що та кімната з укритим курявою килимом і продавленим ліжком на восьмому поверсі готелю «Марріот» у Балтиморі була його кімнатою. Не міг я цього стерпіти, не міг погодитися з тим, що Балтиморський Ґольдман спить у тому самому готелі, що й Монклерські Ґольдмани. Я перепросив, підвівся з-за столу і попросив у готелі авто, щоб проїхатися вулицею. До мене приєдналася Александра.

Я поїхав до Оук-Парку. Зустрів патруль і привітався з ним нашим секретним знаком. Потім зупинився перед будинком Балтиморів. Вийшов з авто і якусь мить стояв і дивився на дім. Александра обняла мене. Я сказав їй:

— Тепер я маю тільки тебе.

Вона міцно мене пригорнула.

Ми ще трохи погуляли Оук-Парком. Я пройшов коло школи Оук-Трі, зайшов на баскетбольний майданчик, де нічого не змінилося. Потім ми повернулися в «Марріот».

Александра почувалася недобре. Вона була охоплена смутком, та я відчував, що тут криється ще щось. Запитав у неї, що сталося, та вона лише відказала, що це пов’язане з утратою Гіллеля й Вуді. Вона не казала мені всього, і я це бачив.

Мої батьки побули ще два дні, а потім їм потрібно було повернутися до Монклера. Вони не могли довше бути відсутні на роботі. Запросили дядечка Сола пожити трохи в Монклері, та він відмовився. Як і після смерті тітоньки Аніти, я вирішив ще трохи лишитися в Балтиморі. В аеропорту, коли я проводжав батьків на літак, матінка поцілувала мене і сказала:

— Добре, що ти залишаєшся з дядечком. Я пишаюся тобою.

Александра подалася до Нешвілла за тиждень після похорону. Казала, що хоче бути поруч зі мною, та я вважав, що більше користі буде, та й важливіше, як вона працюватиме над просуванням свого альбому. Її запросили взяти участь у кількох телевізійних передачах на місцевих телеканалах і поспівати з кількома музичними гуртами.

Я пробув у Балтиморі аж до зимових вакацій. Бачив, як поволі опускається дядечко Сол, і це нелегко було терпіти. Він не виходив із кімнати, лежав на ліжку, з телевізором, який вмикав звуковим тлом, щоб перебити безгоміння.

А я збував свій час поміж Оук-Парком і Форрест-Лейном. Ловив спогади у сачок своєї пам’яті.

Якось пополудні був у середмісті й вирішив зайти спохвату до адвокатської контори. Подумав, що заберу при нагоді пошту для дядечка Сола, це розвіє його трохи і спрямує думки в інший бік. Я добре знав секретарку в приймальні, та вона здивовано зиркнула на мене, коли я ввійшов. Мені подумалося, що це пов’язане з Драмою. Попросив її пустити мене до дядечкового кабінету. Вона запропонувала зачекати і пішла пошукати когось із адвокатів-партнерів. Її поведінка видалася мені досить дивною, тож я вирішив не чекати: подався простісінько до кабінету дядечка Сола, відчинив двері, гадаючи, що там нікого нема, і як же я здивувався, побачивши,