Ліра Куміра - Приборкати дракона, Ліра Куміра

Розділ 44. Життя і Смерть єдині

Я явно недооцінила можливість Темряви. Вона вразила не тільки жителів Драконячих Островів, а й напівбогів, що населяли Пантеон. То тут, то там ми натикалися на постаті застиглих чоловіків, спритно лавіруючи серед них, щоб ненароком не зачепити "ворога", при цьому в загоні "союзників" прибуло, і зараз ми спритною командою з восьми борців за життя прямували на останній поверх. Туди, де туман, здавалося, був ще густішим і агресивнішим.

- Сандро, ти впевнена, що нам варто втручатися? - Поцікавився в мене Віанрійський, і я кинула на нього роздратований погляд:

- Можеш залишитися тут у компанії цих милих створінь, - я вказала на вишкіреного "ангела", який нагадував скоріше вже тварюку з безодні, що, власне, було не так вже й далеко від істини.

- Ну вже ні, - похитав головою наш одногрупник, вислизаючи від щупалець Темряви, що потягнулися до нього. - Та й ви навряд чи впораєтеся без мене, - тут я ствердно кивнула, дивлячись на нашу різношерсту компанію представників "дикого" факультету Академії.

Такої єдності я не пригадувала ще з часів першого курсу.

- Я тут подумала, - мої роздуми перервала незнайома дівчина, яка виявилася дочкою ватажка перевертнів. - А що, якщо це все пастка, і туман пропускає нас лише для того, щоб скувати всіх разом? - Усі подивилася на дівчину, але Лекс несподівано похитав головою, спростовуючи припущення вовчої принцеси:

- Занадто нетривіальна задумка. Морок нехай і розумний, але навряд чи здатний на таку багатоходівку. Думаю, це кров Алісандри так на нього діє, - я лише знизала плечима у відповідь, не маючи аргументів для того, щоб спростувати або підтвердити припущення мого друга.

- У будь-якому разі ми це дізнаємося лише тоді, коли потрапимо туди, - вказала на коридор, який відкрився перед нами.

- Тоді пропоную поквапитися, - дівчина вказала на хмару Темряви, що згустилася за нашими спинами і, здавалося, втрачала всіляке терпіння, бажаючи якнайшвидше поглинути своїх неслухняних жертв.

***

Подолавши відстань, що залишилася до глухого кута, ми застигли перед невеликими дерев'яними дверима. 

Бути чи не бути...

Я витягнула руку вперед, відкриваючи несподівано податливу стулку. А щойно вона відчинилася, як звідти на нас полилися звуки справжньої битви і гучний голос напівбогині:

- Станіславе, це твій шанс довести мені свою вірність, - я все ще намагалася усвідомити почуте, тоді як хлопці оточили мене, закриваючи від можливих нападок поплічників Темної.

І зробили вони це дуже вчасно. На нас тієї ж миті кинулися двоє чоловіків, зав'язавши битву з моїми одногрупниками. І в цей момент сталося те, що змусило моє серце кинутися навскач. Я бачила, як Анрійський-старший зробив свій вибір і запалив на долоні вогняний спис, запускаючи його в того, кого я кохала найбільше в цьому світі.

- Ні! - крикнула, кинувшись уперед, сподіваючись на те, що мені вдасться зупинити вбивчу силу заклинання.

- Ні! - У цей же момент Орлексіан спробував перехопити мене, закриваючи при цьому собою.

- "Ні!" - Кричав сам простір, адже я все ж таки опинилася на шляху вогняної піки і була готова пожертвувати собою, рятуючи Драгонійського, але Доля розпорядилася по-іншому.

Яскравий спалах, і я впала на підлогу, придавлена тілом свого одногрупника.

- Лекс! - Торкнулася долонею гарячої щоки, але хлопець ніяк не відреагував на мої безуспішні спроби розбуркати його. - Лексе, відповідай! - струснула Анрійського, помітивши кривавий відбиток на своїх руках. - Нііі... - завила, почувши веселий сміх просто над собою:

- Ах, Бріан-Бріан, ти ніколи не вмів обирати жінок, - напівбогиня зробила коло, зупинившись навпроти мене. - Послухався б, і залишився живий, - слова адресувалися мені, і від того били ще болючіше.

- Ти! - Я піднялася на одне коліно. - Я знищу тебе! - Видихнула, і ривком ступила на обидві ноги, опинившись віч-на-віч зі своєю супротивницею.

Здається, Іріалу пройняло. У всякому разі, страх, що відбився в її очах, дав мені надію на те, що я впораюся. І цього разу точно не зупинюся.

Поки я наступала на жінку, що рухалася спиною, у моїй голові картинка за картинкою спливали спогади моїх минулих життів. Ні, це не друга моя спроба врятувати світ, були й інші. І кожна з них закінчувалася однаково...

Але не цього разу! Я не дозволю Темній знову мене перемогти.

- Ти! - Зробила ще один крок, і тільки тоді усвідомила, що потрапила в спритно розставлену пастку.

Підлога піді мною просто зникла, і я провалилася крізь неї, опиняючись за кілька десятків метрів від землі, що швидко наближалася.

- Брайне, допоможи! - Єдина надія, що мій улюбленець почує і встигне знайти мене перш, ніж я перетворюся на яскраву пляму з кісток і м'яса на гострих піках долини Життя.

***

Заплющивши очі, я спробувала сповільнити падіння, даючи собі кілька секунд фори. Але, здається, час лише прискорився, і я за лічені секунди відчула не надто приємний удар. Щоправда, він виявився набагато м'якшим, ніж я розраховувала.

- "Не дякуй", - пролунало в голові, і я помітила, як не зовсім зручно розташувалася на спині величезного звіра. - "Взагалі-то мене Ірм звуть, якщо тобі цікаво", - усміхнувся ватажок диких, проносячись на смарагдовим трав'янистим морем.

- Дякую, - схоже, тільки зараз я змогла видихнути, залившись істеричним сміхом.

- "Ох, вже мені ці двоногі... часом складається враження, що ви не від світу цього", - зробив своє зауваження лускатий, приземляючись посеред галявини.

А вже за кілька секунд, які знадобилися мені для того, щоб залишити спину свого рятівника, прямо переді мною виникла напівбогиня, яка скинула мене на землю.

- Треба ж, а ти виявилася навіть більш везучою, ніж я думала, - "матінка" посміхнулася, і в той же момент навколо неї заклубилася темна хмарина туману. - Ти була права, Алісандро, усе має закінчитися зараз. Я надто довго відкладала нашу з тобою "бесіду", - Іріала зробила різкий ривок, і в мій бік полетів спис, витканий з істинної Темряви.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍