Ліра Куміра - Приборкати дракона, Ліра Куміра

Ось тільки я не стала відхилятися, адже разом зі спогадами до мене прийшли й знання. 

- Я Світло! - Промовила голосно, роблячи крок назустріч своїй Долі, і темна магія розвіялася, так і не досягнувши своєї мети. - Я Істинне Світло Всесвіту, - наблизилася до ошелешеної Верховної, яка, здавалося б, розгубила всю свою впевненість.

Але я не готова була купитися вдруге на безпорадність своєї супротивниці. Занадто віроломною вона була. І вгадала. Жінка посміхнулася якимось своїм думкам, і тієї ж миті довкола неї заклубився сутінковий портал, у якому й зникла Аміранда.

- Ну вже ні! - Заплющивши очі, я потягнулася за ниточкою зникаючої магії, і вона привела в знайоме мені місце.

Покинутий особняк на околиці столиці мав такий самий вигляд, як і того дня, коли мене замкнули в ньому. З однією лише різницею: сьогодні він був сповнений Темрявою і страхом. Я відчувала присутність в'язнів, яких у принципі тут не повинно було бути.

- Вони звільнили тіла, я ж володію їхніми душами, - засміялася напівбогиня, що стояла біля входу в підвальні приміщення, і одразу ж зникла, розтанувши в темному серпанку.

- Я Світло, я істинне продовження Всесвіту, - крок за кроком рухалася темними сходами вниз, дедалі сильніше відчуваючи біль і панічний страх ув'язнених тут людей. - Віра моя чиста й натхненна, - з кожною сходинкою простір навколо мене наповнювався яскравістю, і я вже могла легко розгледіти камери, що знаходилися прямісінько переді мною.

Вони були порожні, ось тільки я чітко відчувала в них присутність заблукалих душ.

- "Сандро, допоможи мені", - Маріанна все ще була там, хоча я прекрасно пам'ятала, як дівчина потрапила до поліцейської дільниці Вітарії. - "Допоможи...", - благала невпинно, і я доторкнулася до замка, який утримував мою минулу суперницю.

- Ти вільна, Велійська, - усміхнулася на прощання, наближаючись до наступної камери, в якій тулився сивочолий старий.

Тепер я бачила їх усіх, і кількість жертв просто жахала. Метр за метром я рухалася порожнім коридором, дозволяючи бранцям нарешті звільнитися. А коли до останнього каземату залишалося кілька кроків, переді мною з'явився Ольгаф Істрійський, у руках у якого був витканий із темряви кинджал.

- Тату? - Здивовано підняла брови, не наважуючись подолати відстань, що розділяла нас. - Невже ти... - ні, це не міг бути він.

Щоб не показував мені простір, але мій батько був не здатний нашкодити власній доньці. Я зробила впевнений крок і звернулася до Світла, яке, здавалося б, переповнювало мене. Моя магія відразу ж кинулася вперед, огортаючи темну фігуру Шостого Лорда.

І він закричав. Голосно. Наповненим болем голосом. Але я продовжувала утримувати полум'я, не дозволяючи своєму супротивникові обдурити себе.

- Сандро, - силует, що впав на підлогу, більше не нагадував мені високого і потужного чоловіка, і я здригнулася, помітивши знайомий перстень на крихітній тремтячій долоньці.

- Мамо? - Кинулася вперед, допомагаючи Кармелії Істрійській піднятися. - Матусю, чому ти тут? - Я дивилася в рідні очі, не помічаючи в них тієї щирої любові, з якою Велика Леді дивилася на мене.

Тільки зараз я помітила різницю. Тільки зараз я усвідомила те, що вона завжди любила мене всім своїм серцем.

- Ні! - Тієї ж миті по моїх долонях заструменіло істинне Світло, і я побачила занесений на мене ніж.

- Дуже підло користуватися моїми почуттями, - я тримала Іріалу в вогняному коконі первозданної магії, і в цю мить до мене прийшла ідея.

Обхопивши тонкі зап'ястя своєї полонянки, я потягнула жінку на себе, відкриваючи портал у те місце, де сподівалася втілити свій план. Печера Буття. Тут все почалося, тут все й закінчиться. Кинувши тремтячу напівбогиню на підлогу, я наблизилася до кам'яної квітки, і торкнулася її вогняних пелюсток пальцями.

Світло. Воно як зігріває, так може й спопелити все навколо. Все. І навіть цю реальність Буття. Не замислюючись, я міцно стиснула Серце Світу руками, наповнюючи його своєю магією до кінця. Перша тріщина пішла по артефакту вже через хвилину, але я продовжувала вливати в нього енергію, бажаючи зруйнувати.

- Що ти робиш? - Пролунало поруч, але я струснула головою, проганяючи ману.

Ріггарда просто не може тут бути, він все ще в Захмарному замку.

- Алісандро, ти повинна зупинитися!

Друзі, близькі. Усі навперебій намагалися стримати мене, але я їх не слухала.

- Чого ти хочеш? - Я розплющила свої очі, дивлячись на Крухта, який з'явився переді мною. - Навіщо ти руйнуєш те, що так ретельно намагалася зберегти? - Вищий дивився на мене спокійно, і тільки м'яка усмішка видавала в ньому живий інтерес.

- Я хочу отримати серце цього світу, - здавалося, мені вдалося здивувати навіть Бога.

- Але... навіщо? - поруч з Отцем виникла тендітна фігура його супутниці. Сіалія. Я відразу ж упізнала в ній богиню Рівноваги.

- Ви забрали те, що мені належить, - обидва божества дивилися уважно, намагаючись зрозуміти, що ж я від них вимагала. - Право обирати. Так, Орлексіан мій істинний. Але я не кохаю його в цьому житті. Не кохаю... - прошепотіла ледь чутно, помітивши шокований погляд Ріггарда Драгонійського.

- Я знаю, - почулося у відповідь.

- Але якщо я не виберу його, мій друг помре, - моя пам'ять вчасно підкинула мені підказку. - Мені потрібне серце для того, щоб Анрійський зміг жити, і при цьому я не втратила своє право на щастя, - а ось і відповідь на питання, що мучило мене всі минулі втілення.

Я завжди приймала свою Долю. Завжди погоджувалася з тим, що диктували мені сплетені Нитки Буття. Але зараз...

- Не хочу! - Рикнула, і продовжила наповнювати своєю магією тріснуту квітку.

- Добре! Тільки зачекай, - несподівано заговорила Сіалія і зробила крок у мій бік. - Я виконаю твоє бажання, але ти повинна зупинитися, - хвалена Рівновага зараз тріщала по швах, і богиня просто повинна була втрутитися, навіть, якщо вона цього не хотіла.