Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

Губи Сіони смикнулися.

— Дункане, ти бачив колись одне з цих малих пустельних сіл? Жодних зручностей, жодної розради…

— Я бачив село Табур, — відповів Айдаго.

— Я певна, що це метрополія порівняно з Туоно. Наш Бог-Імператор не святкував би свого вінчання в якійсь дірі з глинобитними хижами! О ні. Туоно виявиться купкою глинобитних халуп без жодних принад, щоб було якомога ближче до справжніх фрименів.

Айдаго повернувся до Монео й сказав:

— Фримени не жили в глинобитних хатах.

— Кого цікавить, де вони проводили свої ритуальні ігри? — глузливо сказала вона.

Айдаго, далі дивлячись на Монео, промовив:

— Справжні фримени мали тільки один культ — культ власної честі. Я куди більше дбаю про честь, ніж про вигоди й розради.

— Не чекай розради від мене! — відрізала Сіона.

— Я нічого від тебе не чекаю, — сказав Айдаго. — Монео, коли б ми мали виїхати до цього Туоно?

— То ти їдеш? — спитала вона.

— Я обдумую, чи прийняти доброзичливу пропозицію твого батька, — відповів Айдаго.

— Доброзичливу! — Вона перевела погляд з Айдаго на Монео.

— Поїдете негайно, — сказав Монео. — Я вибрав підрозділ Рибомовок під керівництвом Нейли, щоб супроводжувати вас до Туоно й забезпечити всім необхідним.

— Нейла? — спитала Сіона. — Справді? Вона залишиться з нами?

— До весілля.

Сіона повільно кивнула.

— Тоді ми погоджуємося.

— Погоджуйся за себе! — буркнув Айдаго.

Сіона посміхнулася.

— Вибач. Можу я офіційно просити великого Дункана Айдаго скласти мені компанію в цьому примітивному гарнізоні, де він триматиме руки подалі від мене?

Айдаго спідлоба глянув на неї.

— Можеш не боятися того, де я триматиму свої руки. — Подивився на Монео. — Ти зичиш мені добра, Монео? Тому й відсилаєш мене геть?

— Це питання довіри, — сказала Сіона. — Кому він довіряє?

— Мене змусять їхати з твоєю донькою? — натиснув Айдаго.

Сіона підвелася.

— Або погоджуємося, або його воїнство зв’яже нас і доставить куди слід якомога незручнішим методом. Можеш прочитати це на його обличчі.

— То я справді не маю вибору? — спитав Айдаго.

— Маєш той самий вибір, що й усі, — відповіла Сіона. — Померти зараз чи пізніше.

Айдаго далі не зводив очей з Монео.

— Які твої справжні наміри, Монео? Не задовольниш моєї цікавості?

— Цікавість утримала при житті багатьох людей, коли все інше підвело, — сказав Монео. — Я намагаюся втримати тебе при житті, Дункане. Ніколи досі я цього не робив.

* * *

Знадобилося майже тисячоліття, аби курява давньої всепланетної пустелі Дюни зникла з атмосфери, осівши на ґрунт і воду, що зв’язали її. Минуло майже двадцять п’ять століть, відколи на Арракісі востаннє бачили вітер, званий «піскозубом». Під час однієї тільки бурі цей вітер здіймав у повітря двадцять мільярдів тонн пилу. Тоді небо часто мало сріблясту барву. Фримени казали: «Пустеля — це хірург, який зрізає шкіру, аби з’ясувати, що під нею». Планета і люди складалися з численних шарів. Їх можна було побачити. Мій Сар’єр — лише слабке відлуння минулого. Сьогодні я мушу бути «піскозубом».

Викрадені журнали

— Ти відіслав їх до Туоно, не порадившися зі мною? Як це несподівано, Монео! Ти давно вже не робив нічого настільки самостійного.

Монео стояв на відстані приблизно десяти кроків від Лето в похмурому центрі крипти. Схилив голову, вдавшись до всіх йому відомих прийомів, аби не тремтіти, знаючи, що Бог-Імператор може розгледіти й витлумачити навіть це. Було близько півночі. Лето змусив свого мажордома чекати й чекати.

— Молюся, щоб не образити цим мого Владику, — сказав Монео.

— Ти мене розвеселив, але не захоплюйся цим надміру. Останнім часом я не можу відрізнити смішного від сумного.

— Пробачте мені, Владико, — прошепотів Монео.

— За що ти просиш пробачення? Мусиш завжди вимагати присуду? Не може твій світ просто існувати?

Монео підняв погляд на те страхітливе закаптуроване обличчя. «Він одночасно шторм і корабель. Захід сонця існує сам собою». Монео відчував, що стоїть на краю разючих одкровень. Очі Бога-Імператора заглибилися в нього, пропікаючи, вивчаючи.

— Владико, чого ви хотіли від мене?

— Щоб ти повірив у себе.

Відчуваючи, що в ньому наростає внутрішній вибух, Монео сказав:

— Отже, те, що я не порадився з вами, перш ніж…

— Як тебе просвітило, Монео! Дрібні душі, що прагнуть влади над іншими, спершу нищать ту віру в себе, яку можуть мати ці інші.

Ці слова вразили Монео. Він почув у них і звинувачення, і каяття. Відчув, як гасне те, що майже збагнув, — одночасно і страшне, і нескінченно бажане. Намагався знайти слова відповіді, але його мозок зоставався порожнім. Можливо, якщо він спитає Бога-Імператора…

— Владико, якби ви тільки виклали мені свої думки про…

— Мої думки зникають при контакті з ними!

Лето вдивлявся в Монео. Якими дивними були очі Монео, посаджені над яструбиним Атрідівським носом, — живі, неідеальні очі на обличчі з напрочуд правильними рисами. Чи почув Монео ритмічне биття пульсу: «Наближається Малкі! Наближається Малкі! Наближається Малкі!»?

Монео хотілося кричати від муки. Те, що він відчував, повністю зникло! Притулив обидві долоні до вуст.

— Твій світ — це двомірна клепсидра, — звинуватив його Лето. — Чому ти намагаєшся стримати пісок?

Монео опустив руки й зітхнув.

— Ви хотіли б почути про весільні плани, Владико?

— Не будь надокучливим! Де Хві?

— Рибомовки готують її до…

— Ти узгоджував з нею плани?

— Так, Владико.

— Вона погодила їх?

— Так, Владико, але дорікнула мені, що я надто дбаю про кількість справ, а не про їхню якість.

— Хіба ж вона не чудова, Монео? Вона помітила неспокій серед Рибомовок?

— Думаю, що так, Владико.

— Ідея мого одруження їх непокоїть.

— Тому я й відіслав Дункана, Владико.

— Звичайно, що так, і Сіону разом із ним…

— Владико, я знаю, що ви її випробували, а вона…

— Вона відчуває Золотий Шлях так само, як ти, Монео.

— Чому ж я боюся її, Владико?

— Бо ти понад усе цінуєш раціональність.

— Але ж я не знаю раціональної причини мого страху, Владико!

Лето посміхнувся. Це наче гратися в надувні кубики[11] в нескінченній чаші. Емоції Монео були чудесною п’єсою, виконуваною тільки на цій