Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

сцені. Як близько він підходив до краю, ніколи не помічаючи його!

— Монео, чому ти вперто виймаєш фрагменти з неперервного континууму? — спитав Лето. — Коли ти бачиш спектр, чи прагнеш якогось одного кольору понад усі інші?

— Владико, я вас не розумію!

Лето заплющив очі, згадуючи ті незліченні випадки, коли він чув це благання. Обличчя стали нероздільною мішаниною. Він розплющив очі, щоб стерти її.

— Доки залишиться хоч одна людина, щоб бачити кольори, вони не зведуться до смертної лінійності, навіть якщо ти помреш, Монео.

— Що це за кольори, Владико?

— Це неперервність, це нескінченність, це Золотий Шлях.

— Але ж ви бачите речі, які недоступні нам, Владико!

— Бо ви уникаєте їх!

Монео опустив голову, торкнувшись підборіддям грудей.

— Владико, я знаю, що ви досягли еволюційного рівня куди вищого, ніж решта нас. Тому ми вам поклоняємося і…

— Хай тобі біс, Монео!

Монео різко підняв голову і з жахом глянув на Лето.

— Цивілізації впадають у колапс, якщо їхні сили випереджають їхні релігії! — сказав Лето. — Чому ти цього не бачиш? Хві бачить.

— Вона іксіанка, Владико. Можливо, вона…

— Вона Рибомовка! Була нею від народження, а народилася, щоб мені служити. Ні! — Лето підняв одну зі своїх рученят, коли Монео спробував щось сказати. — Рибомовки стурбовані, бо я називав їх своїми нареченими, а тепер вони бачать чужинку, ненавчену Сіайноку, яка, однак, знає його краще, ніж вони.

— Як це можливо, Владико, якщо ваші Рибо…

— Що це ти кажеш? Кожен із нас з’являється на світ, знаючи, хто він і що має зробити.

Монео розкрив було рота, але закрив його, не промовивши й слова.

— Малі діти це знають, — продовжив Лето. — Лише після того, як дорослі зіб’ють їх з пантелику, приховують це знання навіть од себе самих. Монео! Розкрий себе!

— Владико, я не можу! — вирвалося у Монео. Він дрижав від страждання. — Не маю ваших сил, вашого знання про…

— Годі!

Монео мовчав. Тремтів усім тілом.

Лето заспокійливо заговорив до нього:

— Усе гаразд, Монео. Я надто багато в тебе просив і бачу твою втому.

Тремтіння Монео поступово припинилося. Він глибоко, давлячись, вдихнув.

Лето сказав:

— На моєму фрименському весіллі буде певна зміна: замість водяних кілець моєї сестри Ганіми використаємо кільця матері.

— Леді Чані, Владико? Але де її кільця?

Лето перевернув громаддя свого тіла на повозі й вказав на перехід між двома схожими на печери відгалуженнями ліворуч від себе, де в тьмяному світлі можна було розгледіти найбільш ранні поховальні ніші Атрідів на Арракісі.

— У її могилі, перша ніша. Забереш ці кільця, Монео, і принесеш їх на церемонію.

Монео вдивлявся у понурий простір крипти.

— Владико… чи це не святотатство…

— Ти забуваєш, Монео, хто живе в мені. — Тоді він заговорив голосом Чані: — Я можу робити зі своїми водяними кільцями, що забажаю!

Монео скулився.

— Так, Владико. Я візьму їх з собою до села Табур, коли…

— Село Табур? — спитав Лето звичайним голосом. — Але я передумав. Ми одружимося в селі Туоно!

* * *

Більшість цивілізацій будується на боягузтві. Як легко творити цивілізації, навчаючи боягузтва. Знижуєте рівень стандартів, що ведуть до відваги. Обмежуєте волю. Регулюєте апетити. Обмежуєте горизонти. Створюєте закон для кожного руху. Заперечуєте існування хаосу. Вчите навіть дітей дихати повільно. Приборкуєте.

Викрадені журнали

Глянувши на село Туоно, Айдаго приголомшено закляк. Це домівка фрименів?

Підрозділ Рибомовок забрав їх із Цитаделі на світанку, Айдаго й Сіона розмістилися у великому орнітоптері, який супроводжували два менші кораблі охорони. Політ був повільним, тривав майже три години. Вони приземлилися біля рівного круглого пласталевого ангара приблизно за кілометр від села. Ангар і село розділяли древні дюни, форму яких утримувала рослинність — убога трава й кілька колючих кущів. Коли вони спускалися, стіна за селом ставала дедалі вищою, а село щулилося під таким огромом.

— Музейні фримени принципово незаражені чужопланетними технологіями, — пояснила Нейла, коли ескорт зачинив ’топтери в низькому ангарі. Одну вартівницю вже послали до Туоно, щоб сповістити про їхнє прибуття.

Майже впродовж усього польоту Сіона мовчала, але з прихованим інтересом вивчала Нейлу.

Ідучи крізь осяяні ранковим світлом дюни, Айдаго намагався уявити, що повернувся в давні часи. На рослинах був помітний пісок, а в долині між дюнами виднілися спечена земля, жовта трава, голі кущі. Три грифи з широко розкинутими крилами кружляли в небесному склепінні — «летючі розвідники», як називали їх фримени. Айдаго спробував пояснити це Сіоні, що йшла поруч із ним. Непокоїтися через стерв’ятників варто лише тоді, коли вони починають знижуватися.

— Мені вже розповідали про грифів, — холодно відповіла вона.

Айдаго помітив піт на її верхній губі. Від вартівниць, що тісно їх обступили, ішов гострий запах поту.

Його свідомість не могла втриматися, щоб не звертати пильної уваги на різницю між минулим і цим часом. Сумнівні дистикости, які вони носили, були радше для виду, ніж для ефективного збереження тілесної води. Жоден справжній фримен не довірив би свого життя одному з них, навіть тут, де в повітрі пахло водою. А Рибомовки з підрозділу Нейли не йшли по-фрименськи тихо. Цокотіли між собою, як малі діти.

Сіона йшла поруч із ним, занурившись у похмуру відстороненість, часто пильно вдивляючись у широку мускулисту спину Нейли, яка випереджала загін на кілька кроків.

«Що пов’язувало цих двох жінок?» — питав себе Айдаго. Нейла здавалася цілковито відданою Сіоні, дослухалася до кожного її слова, підкорювалася кожній примсі, яку тільки озвучувала Сіона… окрім хіба того, що Нейла не відступала від наказів, які привели їх до села Туоно. Та все-таки Нейла корилася Сіоні й називала її «командиркою». Між ними було щось дуже глибоке, і воно викликало в Нейли острах і благоговіння.

Врешті вони дісталися схилу, що спускався до села й стіни позаду нього. З висоти польоту Туоно здавалося громадою блискучих прямокутників одразу ж за тінню стіни. Але звідси, зблизька, перетворилося на купку напівзруйнованих хатчин, ще жалюгідніших через спроби якось їх прикрасити. Шматочки блискучих мінералів й уламки металевих відходів, викладені на стінах будинків, складалися в узори. Пошарпаний зелений прапор на металевому стовпі тріпотів на даху найвищої будівлі. Повів вітру приніс до ніздрів Айдаго запах смітників і неприкритих вигрібних ям. Центральна вулиця села, яка лежала перед загоном,