в пості, молилися до Бога за неї. Коли ж усі уздріли її живу та здорову, пораділи радістю великою і, вознісши очі й руки свої на небо, дякували Богові, що зберіг цілу рабу свою і, поклавши хліб, укріпилися. Звідтіля почавши, Павло з Варнавою пішли крізь Лістру та Дервію, благовіщаючи Євангеліє і зцілюючи недужих, рушила з ними й Текля аж до Антіохії. Коли ж вони входили в місто, зустрілися випадково з таким собі Олександром, старійшиною того міста, який, уздрівши святу дівицю Теклю, подивувався її великій красі, запалав до неї нечистим похотінням, був-бо юний і щедро в насолодах жив та в нечистотах валявся, як це є звичай у поганих. Гадаючи, що це є Павлова жінка, спершу Павла великим золотом переконував, щоб не заборонив йому бути із нею, потім довідався, що не жінка вона йому, а нешлюбована дівиця, ще більше запраг її і захотів забрати за жінку заради превеликої вроди її. Почав-бо зваблювати Теклю святу любов'ю своєю, але та тікала від нього, як од лева рикаючого, який жадав проковтнути її добрість. Той же в усілякий спосіб піклувався про неї, бажаючи її вловити. Якось, зустрівши святу на дорозі, ішла вона між численними людьми, не зміг любодійного вогню, що палав у середині його серця стерпіти, відкинув сором і, силою схопивши її, обвісився їй на шиї. Вона ж закричала з плачем: "Не примушуй мене, чужинки, не примушуй мене раби Божої! Зарученого я відкинулася, то чи маю тобі зволити?". Це кажучи, виривалася з рук його і одежу на ньому розшарпала і сорому його наповнила великого. Розгнівався тож Олександр і, довідавшись, що вона християнка, привів на суд до князя. Запитана була, чому бридиться шлюбу? Відповіла: "Я маю Жениха свого, Христа, Сина Божого, з ним духовним з'єдналася шлюбом". Принуджував її князь, щоб відкинулася Христа і щоб була жоною чоловіку, а коли не підкориться, засудити її на з'їжу звірам через дві провини: за благочестя і за цнотливість, що у Христа вірує і що шлюбу бридиться, молодою бувши та красною. Одначе перш як поведеться до звірів (відкладено було на завтра видовище те), взяла її в догляд на ту ніч у дім свій одна жінка, на ім'я Трифена, її ж бо дочка Фалконіла невдовзі перед тим померла. Та Трифена була царського роду, вельми чесна і у Христа потім повірила, як згадує апостол, пишучи до римлян: "Вітайте, — каже, — Трифену й Трифосу". Отож тих жінок римське мученикослов'я в десятий день листопада згадує так: "У Іконії Ликаонській, святих жон Трифени і Трифоси, що через проповідь святого Павла і прикладом святої Теклі, в християнському ученні багато досягли". Та ж ото Трифена, взявши до себе Теклю, провела з нею ту ніч у духовній бесіді. Назавтра зібралося безліч люду на видовище, і прийшов князь, і всі начальні міста, і виведено було святу Теклю, як ягницю на заколення, і стала на місці своєму, де мала від звірів з'їдена бути. Коли ж напустили на неї звірів, всі вони охрест неї ходили і жоден ані торкнувся її, замкнув-бо Бог вуста звірам, як колись у Даниловому рові. Всі ж, дивлячись на видовище те, дивувалися дивному цьому видінню, що звірі змінили лютість свою в покірливість овець, і одні з людей прославляли Бога, якого проповідувала Текля, інші ж ганили, кажучи: "Має чарування в одежі своїй і через це не торкається її звір". Тоді ж і князь із начальниками говорили, що чарівниця вона і зчарувала звірів, щоб не пошкодили їй. Намислили назавтра більшому числу і голоднішим звірам віддати, і відіслали її знову до чесної Трифени, що, прийнявши Теклю із видовища здорову, раділа вельми, бо покійна дочка її, явилася їй у видінні, кажучи: "Нехай Текля буде тобі замість мене, благай її, хай помолиться за мене до єдиного істиного Бога, щоб вселив мене в місце праведних". Потому-то Трифена вельми полюбила святу Теклю як свою дочку і всім серцем приліпилася до неї, бо бачила, що вона — раба Божа, і благала її, нехай помолиться за покійну дочку Фалконілу. Свята ж Текля одразу стала із сльозами ревно молитися до милосердного Бога і така була сила її святих молитов, що спаслася по смерті Фалконіла. Про це свідчить святий Іван Дамаскин, кажучи таке: "Чи ж не спасла-бо первомучениця Фалконілу по смерті? Скажеш, що це сталося за її гідністю, оскільки вона первомучениця, тому годилося, щоб її моління було вислухане. А я на це скажу: гаразд, первомучениця. Подивися ще за кого вона просила: чи за грекиню? Чи не за ідолопоклонницю і зовсім неосвячену і далеку від Господа?". Той же Дамаскин і вдруге про те саме свідчить. Коли оповідає про Трояна — царя, що його, за молитвами святого Григорія Бесідовника було помилувано по смерті, додає до цієї оповіді і згадку про Фалконілу, кажучи таке: "Отеє ж і про Фалконілу, що було згадано вище; вона ж бо нікому ніякого зла не вчинила — а цей багатьом мученикам люту уготував смерть. Дивен єси, Владико, і чудні діла Твої і Твоє невимовне благоутроб'я славимо. За цим бо достовірним свідченням Дамаскиновим повідається, як по смерті спаслася Фалконіла молитвами святої первомучениці Теклі.
Пробула Текля в домі Трифени до ранку, князь же повелів не дати їсти звірам, щоб голодні були, тоді швидше на з'їжу Теклі кинуться.
І настав наступний ранок, знову ведена на арену, щоб звірам на з'їжу віддати. Ішла вслід за нею і Трифена, плачучи, що така добра і свята діва, неповинна бувши, на смерть віддається. Поставили її на глядалищнім місці і звелів безсоромний князь оголити святу. "В одежах, — каже, — в неї можуть бути чарування, через які не з'їдають її звірі. Оголіте отож чарівницю і уздрім, чи ціла буде". І стала діва на видовище всьому народу оголена, сам тільки сором її покривав, і сказала за Давидом: "Стид лиця мого покрив мене!"І випущені були на неї голодні й роздратовані звірі, леви ж і ведмеді, що вийшли із кліток своїх і, уздрівши дівицю, що стояла гола, голови свої до землі прихилили й очима зріли долі, ніби соромлячись голизни дівочої, і відходили від неї. І було дивне видовище, сором пізнавали звірі, і очі свої від голизни дівочої відвертали, люди ж безсоромними очима дивилися на неї, тож безсловесні звірі стали звинувачувачами і суддями на глядалищі тім. Вони-бо єством звірі є, а норов цнотливий людини на себе прийняли; люди ж, хоч
