Олександр Медведєв - Танці утрьох

Дівчина, винувато опустивши очі, слухняно вийшла з палати.

— Це твоя акторочка? — поцікавився Сергій.

— Угу.

— Воно й видно.

Кононов глянув на себе в дзеркало і жахнувся. Синці під очима. Щетина. Нечищені зуби. Нічого не скажеш, красень. Але часу на причепурювання в нього не було і тому він обмежився чищенням зубів і, човгаючи капцями, вийшов з палати.

— Привіт, Наталі.

— Привіт, Володю, — Наталя накинулася на нього з поцілунками. — Як твоє здоров’я?

— Могло бути гірше. Зламано два ребра, струс мозку, пошкоджено легеню, — відрапортував Кононов.

Наташа, насупившись, втупилася в підлогу. Так зазвичай роблять діти, що почувають за собою вину.

— Може, на вулицю вийдемо? — запропонував Кононов, якому страшенно хотілося курити.

Вони сіли на лавочку поблизу фонтанчика.

— Я вимагаю пояснень, — Кононов пильно глянув в очі дівчини.

— Насамперед я хотіла б попросити вибачення. Вибачаєш?

— Спершу мені потрібно вислухати пояснення.

З жінками потрібна строгість — Кононов це знав і відступати не мав наміру. Зрештою, йому набридло бути маріонеткою в руках Наталі. Примара, двійники. З цим потрібно покінчити.

— Навіщо ти в мене стріляла? — почав Кононов.

— Це не я. Слово честі!

— Годі мені морочити голову!

Наталя схлипнула.

— Нам потрібно було поквитатися зі Смоличем.

— Невже?

— Ми мусили були помститися йому за Марину.

Кононов курив, незважаючи на біль у легені.

— Хто був твоїм двійником? — Кононова не цікавили подробиці, лише самі факти.

— Я не можу цього сказати, — мовила вибачливо Наталя.

— Гретинський?

Дівчина ледь кивнула.

— Ну і бог з ним, я вас не закладатиму, — Кононов устав з лавочки.

— Ти вже йдеш?

Він кивнув і поволі пошкандибав до входу в лікарню. Наташа, цокаючи каблуками, задріботіла слідом.

— Володю, будь ласка, не сердься на мене! — туш розтікалася по її щоках.

Кононов мовчав. Наталя поспіхом дістала із сумочки якийсь невеликий згорток і сунула його Кононову в кишеню піжами.

— Дякую за куртку, — сказав Кононов і зник у скляному вестибулі лікарні.

Уже дійшовши до сходів, він сунув руку в кишеню, сподіваючись намацати пакетик з бутербродом, але замість цього витягнув диктофон. Натиснувши на кнопку «PLAY», Кононов почув голос людини, що вже дві доби перебувала в морзі: «Крім цього, я убив Марину Рубіну», а потому власний голос: «Я ціную відвертість». Слідом за цим гримнув джаз.

Спохватившись, Кононов натиснув на кнопку «STOP».

15 травня. 11.20

— Юро?

— Здрастуйте, Володимире, — дещо манірно почав Юра Саєнко. — Як поживаєш? Мені розповіли…

— Усе гаразд.

— Можна зайти провідати?

— До мене поки не пускають. Ти не міг би ще разок зробити мені послугу? Я дзвоню з автомата і тому довго теревенити не можу, ти вже вибач.

— Зрозумів. Чим зможу, тим допоможу! — охоче відповів Юра.

— Юро, ти часом не знаєш, у вас завтра планується відправлення колекцій за кордон?

— Завтра, приблизно о дванадцятій, наші повезуть нову колекцію в Австрію. А ще плануємо відвідати Фінляндію і Емірати. Не думав, що тебе може зацікавити така інформація.

— Спасибі, Юро, сподіваюся, незабаром побачимося.

— Одужуй швидше, — співчутливо мовив Юра.

15 травня, 12.40

Усе стало на свої місця. Наталя і Гретинський розквиталися зі Смоличем. Чекати, поки я піймаю бухгалтера, вони не хотіли та й боялися, що йому вдасться уникнути серйозного покарання. А на їхню думку, він заслуговував тільки смерті. Ну що ж, не мені їх судити.

Я пробачив і Наталю, і Осетинського. Не можу ж я повторно заводити справу проти Осетинського і, побічно, проти Наталі?

15 травня. 14.07

Коли Пельш прийшов провідати Кононова, той лежав, обхопивши голову руками — страшенно боліла голова. Добре, що хоч Сергій, на щастя, був на процедурах і Кононову не довелося нікуди виходити.

— У мене для тебе три новини, — бадьоро мовив Пельш. — Перша ніяка, другая хороша, а третя…