Башлер Жан - Нарис загальної історії

в точному сенсі цього слова. Другий процес базується на послідовному відкиданні пізнавального й практичного паразитування релігійного на користь науки та техніки. Це — раціоналізація у вузькому сенсі. Ці принципові відмінності ведуть до максимально дієвого означення дехристиянізації. Вона може означати відмову від певного суспільного ритуалу всіма тими, хто не мають чи мають замало релігійних потреб, — величезною більшістю. Вона може також означати ліквідацію чи зникнення культурних ознак, навіяних християнством, і відбивати цивілізаційне перетворення. Вона може, зрештою, відображати релігійну плюралізацію, де релігійний і парарелігійний попит стикається з урізноманітненою пропозицією, в якій християнство фігурує поруч із буддизмом, індуїзмом, ісламом, юдаїзмом, різноманітними сектами.

Диференціація укладів може бути пов’язана з усіма процесами, але найбезпосереднішим, найбільш явним і найочевиднішим є секуляризація. Політична модернізація полягала в переході від ієрократичного режиму, легітимуюча ідеологія якого ґрунтувалася на давньоєврейських і християнських постулатах, до режиму демократичного, чиї принципи обходяться без будь-яких ідеологічних посилань, і для якого релігійні зобов’язання суто приватна справа. Вони можуть не цікавити нікого або майже нікого, меншість, більшість, усіх або майже всіх — ці міркування не мають жодного істотного значення для політичного режиму в його принциповій основі. Ця основоположна теза історично виражається у відділені трону від вівтаря або держави від церкви. Конкретні історичні обставини відділення залежать від політичних і релігійних ресурсів, які мобілізуються троном і вівтарем. Обставини зробили так, що перехід був дуже надзвичайним у Франції — католицькій країні, де у духовенства не було труднощів зі створенням коаліцій і для нього перехід від одного режиму до іншого відбувався болісно і тяжко. Політичний поділ еліти призвів до сильної ідеологічної поляризації між клерикальною та світської партіями на понад сто п’ятдесят років. І навпаки, протестантські країни пережили спокійніший і поступовіший перехід до секуляризації, як це було в Нідерландах — хоча в XVII ст. виникали подекуди криваві конфлікти між ремонтрантами й гомаристами[22] — або в Скандинавії. Велика Британія стоїть окремо, оскільки вона офіційно ще залишається ієрократією, хоча й позбавленою будь-якої субстанції: суверен є керівником покинутої всіма церкви.

Після забезпеченої й прийнятої суспільством секуляризації релігійна складова в політичному не обов’язково зникає, але вона набуває два різних сенси. Наївний сенс базується на ідеї, що громадяни демократії повинні бути доброчесними і вони можуть бути такими, тільки якщо вони релігійні. В ідеологічному сенсі релігія може перетворитися або на антимодерний і реакційний релігійний інтегризм, або ж, у поміркованішому напрямку, в ідентифікуючий допоміжний чинник, як, приміром, це було в анексованому Другим райхом Ельзасі, у Польщі, в Ірландії та Квебеку.

Деградація може виникнути в кожному з укладів раціоналізації, якою супроводжується диференціація. В ігровому сенсі вона виражається, окрім іншого, в автономізації, інституцілізації та організації видів спорту. Проявом цих процесів за сто п’ятдесят останніх років стала організація змагань, що сприймаються одночасно як окремі й ефективні події для поліпшення результатів. Перетворення подій на видовище неминуче, і це вводить певну маловідчутну деградацію. Якщо спортивні видовища й справді належать до ігрового укладу, власною метою якого є розрядка, то ті, хто організують і беруть участь у цих видовищах, займаються прибутковою справою та вже більше не прагнуть розрядки. Вони спонтанно переходять з ігрового в економічне. Розрядки прагнуть глядачі, а зовсім не спортсмени. Вони стали таким самим економічним «чинником», як і решта, економічна цінність якого визначається його досягненнями в межах вимог глядачів щодо різних видів досягнень. Це — активне спонукання до монополії, тобто до рекордів і перемог. Ідеться вже не про те, щоб просто «брати участь», а про швидше, дужче, вище. З цього випливає поділ спортсменів, адже їх уважають чинниками зі своєю ціною, на жменьку індивідів, які збирають урожай популярності й багатства, і масу, яка знаходиться в тіні. Такий розподіл призводить до майже непереборного прагнення вдаватися до обману не стільки під час самих змагань, де цілком зрозумілий інтерес дієвців спонукає до пильності, скільки під час підготовки спортсменів, а також до застосування будь-якого доступного ефективного допінгу.

Релігійна деградація може бути породжена диференціацією та концентрацією релігійного на його найвищій і найхарактернішій основі: одкровенні Абсолюту для випадкових істот щодо переходу з випадковості до Абсолюту. Одкровення має нераціональний характер: воно не є раціональним, оскільки довести його неможливо, і не є ірраціональним, бо в ньому немає нічого абсурдного. Такий стан нераціональної слушності відкриває шлях до двох протилежних видів деградації. Один із них стає результатом переведення нераціонального в раціональне. Деїзм, або природна релігія, або розумний екуменізм базуються на двох помилках: логічно суперечно й абсурдно твердити, що випадкова істота може адекватно виражати абсолютне; психічно сумнівним є твердження, що раціональне зведення релігій до їхнього найменшого спільного знаменника та до здорового глузду може задовольнити психічний уклад, позначений настільки гострим чуттям випадковості, що йому потрібно вірити в конкретно означене абсолютне. Зворотна деградація випливає з переведення нераціонального в ірраціональне. Щодо усталених релігій, то деградація виражається в тій чи тій формі фідеїзму, якою постулюється радикальне розділення між обома сферами розуму й віри. Одкровення є об’єктом лише для віри, а те, що належить до розуму, — дуже незначне. Якщо існує суперечність між ними обома, то віра перемагає, а будь-яке долучання до розуму — ознака злоякісності. Ірраціональне стає чистим у щирих послідовників спіритизму, «New Age» або сцієнтології.

Політичне становить особливий випадок, цікавий своєю центральністю. У чистому природному режимі ситуація мала б такий вигляд: політичне займається виключно та якнайкраще власними справами, тобто законами і правом; дієвця-ми виступають законодавці, судді й політики, які виражають законні ідеології; інші уклади живуть собі самі й не звертаються до політичного з жодними приватними проханнями, крім випадків, коли порушуються закони та їхні права. Утім, багато рахунків і спорів мають внутрішній характер і врегульовуються між собою під гарантією політичних закону й права. У такій чистій ситуації дієвці проводять своє життя та зосереджують свої інтереси в обраних ними укладах. Вони не цікавляться політикою, оскільки найкращі їхні представники вважають її нудною та дріб’язковою, і зосереджуються на внутрішньому житті, а більшість піддається ілюзії, яку наводить здоров’я як мовчання органів: ми не думаємо про те, що забезпечує їхнє безпроблемне функціонування. То де ж тут деградація чи навіть викривлення? Деградація