Башлер Жан - Нарис загальної історії

силою. Важко чи навіть неможливо розподілити симптоми залежно від того, що належить віддати одній та іншим. Питання, утім, ані цікаві, ані важливі, за винятком одного моменту, хоча й суттєвого: диференціація та раціональне пізнання — це два незалежних процеси в тому сенсі, що перша не викликала другого і стихійно не перетворювалася на нього, тоді як науковий підхід обов’язково позначається на раціоналізації, яку вводить диференціація. Це суттєвий момент, оскільки він наперед дискваліфікує будь-яку спробу пояснення народження науки, що базується на ідеї стихійного та ендогенного розвитку від диференціації. Диференціація потужно стимулює емпіричне раціональне пізнання, але від неї до науки відбувається не органічний розвиток, а перетворення.

Зазначений перший напрямок дослідження обіцяє багатий урожай, тільки якщо його застосувати до пізнання. За врожай правитимуть результати історіографії ідей, які можна віднести до диференціації укладів. Якщо ж застосувати його до діяльності й роблення, то він більше виправдовує себе в дослідженні феноменів, викривлених ідеологією. Другий напрямок видається перспективнішим, бо прямує за вказівками диференціації щодо відмінностей між укладами. Кожний уклад потребує виявлення типових явищ і подій. Можна взяти, наприклад, спорт і види спорту як явища, що супроводжують диференціацію ігрового, або ж можна прив’язати до диференціації педагогічного школу й освіту або ще вирізнити дитину й підлітка як етапи життя. Зупинимося на двох особливо вражаючих виявах диференціації: на капіталізмі та секуляризації.

Капіталізм характеризують чотири основні риси: закріплення прав власності на всі чинники виробництва; розподіл чинників між виробниками, а продуктів — між споживачами за допомогою ринкових механізмів; віддання ініціативи підприємцям; економіка, що розвивається, тобто така, що перебуває в стані зростання та трансформації дуже довгий термін. Перші три риси дають змогу виявити капіталістичні епізоди в різних проявах традиційної історії — в Китаї, Японії, Індії, Азії, а надто в середньовічних полісах Європи, де можна спостерігати й аналізувати вже добре сформований капіталізм. Четверта риса надає йому зовсім незвичайної ознаки. З другої половини XVI ст. розвивається докорінно новий і небачений процес, який набирає чіткіших рис у XVII ст., рішуче виривається на поверхню з другої половини XVIII ст. і вибухає приблизно з 1850 р., а ще потужніше — у другій половині XX ст. Цей процес не змінює природи капіталізму як такої, але приводить до безпрецедентних його проявів. У цьому процесі можна вирізнити два взаємозв’язані феномени. З одного боку, спостерігається збільшення, примноження й урізноманітнення ресурсів, які отримують індивідуальні та колективні, державні й приватні дієвці. Таке довгострокове зростання базується, урешті-решт, на постійному підвищенні продуктивності праці й на поглибленні принципу економіки: більше — меншими силами. З іншого боку, спостерігається цілеспрямоване руйнування архітектоніки цілей на користь економічного в колективних турботах і виникнення цивілізації створення багатств. З порівняльної точки зору вирішальною видається саме ця — п’ята — характерна риса капіталізму. Економічні турботи стали долею людства та його представників од часів неолітичного перетворення з огляду на те, що для всіх або майже для всіх настали часи нестачі — для більшості через брак ресурсів, а для декого через неконтрольоване розширення потреб, але модерна доба виявилася першим періодом, коли насмілилися зробити неможливе: перетворити потреби на цілі.

Питання полягає в тому, щоб з’ясувати, чому це нечуване економічне перетворення сталося саме в Європі в ті часи, а не десь в іншому місці й в інший період. Можна запропонувати побіжну відповідь на нього, поділивши її на дві частини. Три перші риси капіталізму можуть дістати політичне пояснення. Права власності відбивають статус змістів приватної сфери, коли він гарантується громадським як гарантом закону й права. Ініціатива — це свобода громадянина, в якій поєднуються політична легітимність усіх окремих інтересів і право кожного висувати свою кандидатуру на відповідальну позицію, у цьому випадку на позицію, в якій на благо або в послугу комбінуються рідкісні чинники, а також право стверджувати, що він зможе знайти платоспроможний попит. Ринок — це економічне застосування способу регулювання окремих приватних інтересів і добору переможних кандидатів. Капіталізм у деяких зі своїх рис постає як економічне перенесення принципів, які також знаходять політичне перенесення в демократії. Друга частина відповіді спирається на припущення, що політичне переважає над економічним, щоб визначити напрямок впливу. На користь цього варіанта виступають центральність політичного в схемі людства та проста хронологія. Так, політичні процеси в Європі справляли свій економічний вплив двома способами. Усередині помірність ієрократичного режиму, а за нею демократизація уможливили розвиток капіталізму. Ззовні олігополярна неімперіалізація нав’язала капіталізм під тиском конкуренції та через відсутність європейського політичного ринку: жодна центральна політична влада на європейському рівні не змогла заклинити ринки, приборкати ініціативи та порушити права власності.

Залишається пояснити четверту рису. Економічні наслідки політичних процесів проявилися в два різні періоди. Перший визначається домодерним пізнавальним і технічним озброєнням Європи. У ньому немає нічого надзвичайного. Європа плентається позаду Китаю, тоді як Індія майже зруйнована режимом Моголів, а Азія — монголами і наступними режимами. У цих межах спостерігається активніше випробування можливостей нажитися та підвищення середнього рівня життя населення там, де політичні умови сприятливіші. Архетиповим прикладом слугує Голландія в XVII ст. — як федеративна, капіталістична й квітуча республіка. Але в цей період не відбувається радикального перевороту в економічному: четвертої ознаки ще немає. Вона з’являється в другому періоді, коли зустрічаються капіталізм і природничі науки — приблизно з середини XIX ст. їхня конвергенція та співпраця вприскують в економічне інновації, що йдуть одна за одною, які докорінним чином міняють способи та умови життя. Найтиповіший приклад дають Сполучені Штати в XX ст. Англія грала цю роль у XVIII ст., а надто в XIX ст., послуживши перехідним містком між Голландією та Сполученими Штатами.

Секуляризація — це явище, що зачіпає релігійний уклад у його християнському варіанті, оскільки ми розглядаємо Європу, але ця ситуація випадкова, оскільки диференціація укладів могла б секуляризувати будь-яку релігію. Потрібно чітко вирізняти три принципово зовсім відмінні процеси, хоча між ними можуть існувати зв’язки, а дієвці часто схильні змішувати їх між собою. Секуляризація означає саме відкидання та утримання релігійного укладу в приватній сфері. Громадське не займається ним жодною мірою, за винятком гарантування свободи совісті та віросповідання. Розвінчання містичності складається з двох окремих процесів. Приватизація релігійного може привести до усвідомлення того, що це лише суспільний ритуал, без якого цілком можна обходитися. За цим іде більш-менш активна відмова від відвідування місць культу, у цьому випадку християнських: це — дехристиянізація