Джорджіна Говелл - Королева пустелі

загони турецьких і німецьких офіцерів приходили до його племені з мішками золота, намагаючись купити відданість племені Аназех. За її запитом він надіслав своєму синові, який перебував у пустелі, повідомлення, в якому заборонив пропускати ворожі каравани на їхню територію й наказав припинити з ними будь-які торговельні зв’язки. Ґертруда організувала для шейха нараду з Коксом та Вілсоном, і Фахад Бег вирішив розповісти їм про могутнє враження, яке справив на нього один із Ґертрудиних листів:

«...Я скликав своїх шейхів, — почав він говорити з запалом (а я з кожним словом усе більше й більше відчувала себе Особистістю з великої букви), — прочитав їм твого листа і сказав: „О, шейхи, — ми всі дуже уважно його слухали. — Ось таким, як ця жінка, повинен бути кожен чоловік”. Ця неперевершена заключна частина його історії миттю спустила мене на землю».

Разом зі своїми новими вставними зубами Фахад Бег був готовий повертатися до пустелі. Перед від’їздом Ґертруда повезла його на багдадську повітряну базу, де вперше у своєму житті шейх побачив літак і отримав змогу насолодитися льотним показом. А тоді Ґертруда підвела свого гостя до одного літака, щоб він міг оглянути кабіну. Старий, пошарпаний боями воїн, вагаючись, підступився на крок чи два до літака й застережливо сказав: «Не дай цій штуці втекти!».

Хоч як сильно Ґертруда любила Ірак та його народ, проте тутешній клімат їй зовсім не підходив, і через нього страждало її здоров’я. Іноді влітку температура сягала більше 48°С, а взимку бувало настільки холодно й волого, що їй доводилося цілими днями ходити в хутрі. Власне тому секретаріат мав у своєму розпорядженні літнє й зимове приміщення. Ґертруді дуже подобалося переїжджати до зимового штабу, коли після темних прохолодних кімнат вони раптом опинялися в сонячних провітрених приміщеннях. Ґертруда завжди робила свої кабінети затишними, і не лише тому, що їй так подобалося, а ще й тому, що туди стікався безперервний потік людей. Вона написала:

«Наш офіс — це прекрасне місце... Два великі будинки, які стоять навколо дворика з річечкою. Будинок, в якому працюю я, весь затінений від сонця захисними матами та фіранками, і тому в ньому зберігається приємна прохолода. У ньому стоїть письмовий стіл і ще один великий — спеціально для роботи з мапами, софа і декілька стільців з білою бавовняною оббивкою, прикрашеною перською парчею; два чи три розкішні килими на цегляній підлозі; декілька витончених старовинних перських ваз зі скла стоять згори на книжковій шафі з чорного дерева. На стінах висять мали... Це моя пристрасть — мені подобається дивитися на світ, з яким я маю справу, і всі приходять до мого кабінету заради географії».

На веранді, яка простягалася навколо дворика, сидів ряд кавассів, служителів секретаріату, у військовій формі кольору хакі, готових будь-якої миті братися за виконання наказів. Кабінет майора Мея, фінансового консультанта, містився з протилежного боку дворика, поряд із шифрувальним відділенням. Там любив сидіти приручений павич, який чомусь прибився до секретаріату, хоча час від часу він заглядав і до Ґертруди.

Арнольд Вілсон, заступник Кокса — чи, як його завжди називала Ґертруда, А. Т. — працював у сусідньому з нею кабінеті. Важко було визначити, хто з них був більшим трудоголіком. Обидва їхні кабінети густо заповнював цигарковий дим, який від повільного руху стельових вентиляторів закручувався у примарні вихрі. Коли А. Т. сидів за своїм робочим столом і працював з документацією, від його геркулесової ваги постійно скрипів стілець. Іноді він залишався працювати до пізньої ночі, дозволяючи собі передрімати декілька годин на підлозі, а тоді з першими променями сонця знову брався за роботу. Спочатку він був проти того, щоб жінка працювала в адміністрації, яка, як він вважав, має бути суто чоловічою структурою. Згодом після того Ґертруда написала про нього родині: «Ви знаєте, коли я сюди переїхала, мені було дуже важко; тепер навіть смішно про це згадувати... Спочатку [А. Т.] дивився на мене, як на „природжену інтриганку”, і я, своєю чергою, ставилася до нього дещо підозріло, знаючи, якої він був про мене думки... Здається, мені вдалося його трохи просвітлити». У перервах між прийомами відвідувачів Ґертруда один за одним писала звіти та позиційні документи, які тепер визнавали найзрозумілішими й найчитабельнішими офіційними документами арабського бюро.

Півдюжини британців, які працювали разом із Коксом, не були арабістами та й узагалі мало що знали про Ірак. Вони зовсім нічого не знали про спосіб життя та потреби арабів і спочатку підпорядковувалися начальнику штабу сухопутних військ у Месопотамії, а згодом — індійському секретаріату в Лондоні. Від британських державних органів, розташованих у Делі, Каїрі, Хартумі та Лондоні, необхідною була допомога людськими ресурсами, провізією та грошима. Потрібно було підтримувати дружні стосунки з новою державою Ібн Сауда, що лише почала зароджуватися, та з еміратами Кувейту і Мухаммарах. Східний кордон з Персією був нестабільним, на заході британці теж намагалися встановити кордони з територією Сирії. Усі департаменти нового уряду адаптували свою політику до місцевих звичаїв, беручи до уваги кожну окрему ситуацію й водночас регулюючи їх встановленими нормами Лондона, Делі та місцевих військових округів.

Ґертруда була сполучною ланкою. Іноді вона могла писати одночасно сім різних статей і завжди намагалася нагадати військовому міністерству про обіцянки, які воно дало арабам, і про обов’язки, які потрібно обговорити для їхнього благополуччя. Своє життя Ґертруда все більшою мірою присвячувала пошукам способів, завдяки яким ці обов’язки можна було виконати на користь Британії, Заходу та Сходу.

У жовтні 1917 року Ґертруда стала командором нового ордена Британської імперії; це нагорода, яку присвоювали як жінкам, так і чоловікам. Вона дізналася про нагороду з листа від Г’ю та Флоренс. Слідом за цим отримала привітання від сера Реджинальда Вінґейта, нового верховного комісара Єгипту, та цілий шквал добрих побажань від друзів і колег. Загалом її реакція була досить скупою. При тому, що Ґертруда дуже любила отримувати неочікувану похвалу та ще й від якогось зовсім незвичного кола людей, вона була цілеспрямованою і твердо крокувала обраною дорогою, залишаючись незалежною від похвали й неспинною перед критикою. Будь-який натяк на те, що її мотивацією була жага до слави чи звання, її ображав. Вихована в традиціях служіння спільноті, ще в шкільні роки Ґертруда розкаювалася через те, що її дідусь вирішив прийняти титул баронета. Ґертруда проглянула список осіб, які, як і вона, отримали нагороду КБІ, і зовсім не була вражена. «Мені геть байдуже... це скоріше якесь безглуздя, і, судячи зі списку переможців, не треба мати