Джорджіна Говелл - Королева пустелі

Напевно, Ґертруда занадто часто спостерігала за проявами недоречного бюрократизму в Європі та на Близькому Сході, щоб якось шанобливо зреагувати на таке офіційне схвалення її здібностей. І той факт, що вона була жінкою, на її думку, був тут ні до чого. Однак вона дещо проявила свою зацікавленість, коли в березні 1918 року її знову нагородили — медаллю засновника королівського географічного товариства за її подорож до Хаїля. Цього разу вона отримала відзнаку за надзвичайно небезпечне досягнення і, відповідно, відреагувала на неї трохи люб’язніше: «Це для мене занадто велика честь». Хоча від тієї подорожі збігло лише чотири роки, Ґертруді здавалося, ніби то було в дуже далекому минулому, можна навіть сказати, в минулому житті. Г’ю пішов від імені Ґертруди на святковий вечір Географічного товариства, який проходив у Лондоні, отримав її медаль і написав дочці листа з коротеньким, але насиченим описом, як усе пройшло. Ці дві нагороди збурили нову хвилю цікавості до Ґертруди і до того, чим вона займалася на Сході. Крім того, родину Беллів безупинно просили дати про неї інтерв’ю. Ґертруда ж зовсім не підтримувала публічне підлабузництво й засуджувала «всю цю комерційну діяльність». Вона чітко і ясно роз’яснила Г’ю та Флоренс, щоб вони ніколи не співпрацювали з пресою:«Будь ласка, я вас дуже прошу, не давайте кореспондентам ані інформації, ані моїх фотографій. Я так часто вам про це казала, що думала, ви мене зрозуміли... Щоразу, коли я отримую листи з проханнями дати інтерв’ю чи якісь фотографії, я одразу викидаю їх у смітник; і дуже прошу вас робити те саме від мого імені».

Зазвичай на новоприєднаних територіях, де Британська імперія встановлювала свою владу, вона також розповсюджувала власні ідеї правосуддя, управління, мови та військового контролю, серед яких і суто британські погляди на вільну від корупції державну службу. На той час, коли британці добралися до Іраку, у них уже не було ні грошей, ні волі, ні трудових ресурсів, щоб створити всеохопну імперську структуру, адже всі ресурси вичерпала участь у світовій війні. Головною метою Британії було перемогти турків та їхніх союзників німців, а також відстояти свої інтереси стосовно нафтового питання. Щойно турецька армія зазнала розгрому, британці могли відійти до опорного пункту в Басрі й убезпечити свою систему подачі нафти, а решту населення кинути потопати в беззаконні та голоді. Такий економічно вигідний підхід завзято підтримували всі впливові політичні діячі Лондона та Делі, включаючи Вінстона Черчилля, який саме обіймав посаду секретаря озброєння, а згодом мав стати міністром у справах колоній. Однак водночас серед британського уряду та секретаріату з’явилося відчуття відповідальності за населення та гордість за створення для них хорошої держави після всіх пережитих за часи правління Османської імперії страждань. Під вплив Британії підпадало все більше й більше території Месопотамії, і думка про неї змінилася. Поступово населення почало помічати зміни на краще у своєму житті і що Британія направду має стосовно них добрі наміри. Вони бачили, що сплачені податки повертаються назад у їхню ж державу, а не зливаються, щоб заплатити окупаційній армії, і не направляються до Лондона.

Нещодавно у війну вступила Америка, щоб зупинити криваву бійню та обмежити руйнівний вплив ланцюгової реакції, яка зачепила значну частину світу. Президент Вудро Вілсон заручився підтримкою свого електорату в забезпеченні коштів та військових сил задля припинення війни, однак у нього не було повноважень, щоб підтримати старий колоніальний режим. Багато американців тікали від застарілої дискримінаційної тиранії й підтримували дух самовизначення, який постійно відстоював президент. Згодом ці настрої проникнуть в усі дискусії стосовно майбутнього Близького Сходу.

Настав час для важливих реконструкцій. Багато міст, громадських приміщень і ринків потребували відбудови. Необхідно було відремонтувати й подовжити зрошувальні системи, дороги, мости та залізничні шляхи, а також встановити телеграфний зв’язок. Освіта та правосуддя мали стати доступними для всіх. Потрібно було поповнити ряди поліції та надати їм належну підготовку; запобігати злочинам, сформулювати закон — і все це треба було робити, враховуючи місцеву релігію та переконання. Слід було збирати зброю: Ґертруда описала збір п’ятдесяти тисяч гвинтівок словами «закладення фундаменту».

Однак важливим було те, що в новоутвореній державі дуже бракувало фахівців, які могли б виконувати певну роботу. Серед жителів Індії, Єгипту та безпосередньо серед військових розшукували кваліфікованих кандидатів на кожну окрему посаду; ці люди могли бути експертами у своїй галузі, але зовсім нічого не знали про Ірак. Зрештою потрібну кандидатуру знаходили в якомусь закуреному суданському відділку чи взагалі у якійсь далекій індійській провінції, і та людина їхала у центр; коли обранець сходив з потяга чи пароплава у мокрому від поту лляному костюмі, його зустрічали з розкритими обіймами, і не встигав він розпакувати свої речі, як його відправляли до Ґертруди. У її офісі він проводив кілька годин, поки вона пояснювала, як треба виконувати роботу на території, де кожна область цілком і повністю відрізняється від сусідніх за етичними, релігійними, економічними та соціальними характеристиками. Якою б не була загальна політика, проводити її слід було обережно й грамотно, щоб вона узгоджувалася з життєвими принципами й навичками (або їх відсутністю) місцевих жителів. Ґертруда пояснювала статус-кво, проблеми конкретної общини і хто ким є. По приїзді новачок вступав у дискусію, спираючись на пріоритети Британії, а закінчував обговорення, переконаний ставити у пріоритет потреби місцевих жителів. У результаті розроблена у столиці політика не рухнула, як це часто буває під час її запровадження на місцях. Коли назрівало якесь спірне питання між урядом і місцевим населенням, Ґертруді вдавалося схилити всіх до взаємної згоди, адже вона знала, які саме привілеї спроможні послугувати ключем до співпраці. Оскільки Ґертруда була східним секретарем, значну частину свого дня вона витрачала на торгування урядовими пільгами для того, щоб згладити тернистий шлях нового уряду.

Воно й не дивно, що Ґертруда навіть вихідного не могла собі взяти, про що часто писала рідним. Завдяки їй адміністрація не розвалювалась. Як написав Персі Кокс: «Увесь штат і політику місцевої громади вона знає як свої п’ять пальців». Зіткнувшись з вакуумом, з якого потрібно було видавати накази, новий спеціаліст, незалежно від своєї сфери діяльності, був натхнений на створення нового світу, який зватиметься Іраком. Пізніше Ґертруда написала:

«Будь-яке управління повинно підходити до свого завдання... з винятковою добропорядністю та уважністю в сумі з чітким розумінням суперечливих вимог різних верств конкретного населення. Також воно мусить завоювати народну довіру, щоб у такий спосіб досягти єдності з громадською думкою, без якої весь цей вузол системи ніяк не