Джорджіна Говелл - Королева пустелі

Поступово британські урядовці почали реконструювати громадське життя центральної та південної частин Месопотамії, половини території, підконтрольної Британії. А почали вони з відбудови безлюдних руїн колишнього міста Ель-Кут на знак пам’яті про загиблих солдатів, які віддали свої життя, захищаючи місто та місцевих жителів, померлих від голоду чи вбитих турками після захоплення поселення. Мечеті й громадські споруди відремонтували чи відбудували, а на березі річки спорудили розкішний східний базар з аркадами, тож тепер там знову можна було купувати та продавати різноманітні товари. Родини загиблих отримали пільги на відбудування своїх осель. Це була законспірована акція зв’язків із громадськістю, і вже за кілька місяців населення міста Ель-Кут становило дві сотні.

Першочергового вирішення потребувала проблема антисанітарії. Коли британська армія увійшла в Багдад, місто стояло завалене трупами й кишіло щурами, водостоки були на грані колапсу, а вода — заражена. Спалахнула холера. Після цього британці збудували громадські вбиральні та сміттєспалювальні печі; проінспектували м’ясні павільйони та базари; відновили хлорування води й розпочали боротьбу зі шкідниками. До середини 1918 року в кожному військовому містечку знаходився цивільний госпіталь чи диспансер. Протягом першого року начальник медичної служби разом зі своїм військовим помічником очолювали невеличку групу санітарних працівників, а вже 1919 року створили секретаріат з питань охорони здоров’я, під керівництво якого підпадало близько п’ятдесяти цивільних госпіталів та диспансерів. Того ж року стався спалах чуми. Місто було забезпечене вакциною в достатній кількості, щоб зробити щеплення восьми тисячам людей, і поширення інфекції зупинили: це був тріумф, що прирівнювався до успіху медичних психологів, яким вдалося переконати населення у потребі вакцинації. Побудували нову інфекційну лікарню, рентгенівське відділення, венерологічну лікарню для жінок та стоматологічну поліклініку, однак департамент охорони здоров’я був обтяжений проблемою «паломницьких трупів», тілами іноземців, яких привозили до країни, щоб поховати у святих міста Кербели та Наджаф. Згідно з турецькою практикою, ці тіла мали пролежати в землі щонайменше три місяці перед тим, як їх обстежували на кордоні. Навіть Ґертруда не захотіла займатися цим питанням і швидко обійшла його стороною. «Проблема врегулювання напливу паломників з трупами дуже складна та делікатна, до того ж тягне за собою другорядні проблеми, а тому потребує... пильного розгляду та вирішення».

У вілаєтах Багдада та Басри не вистачало їжі. На півночі, навколо міста Мосул, де продовжували панувати турки, десять тисяч людей померло від голоду взимку 1917-1918 років. Відсутність дощів улітку й перекрита дорога від Мосула до окупованої Британією території у жовтні перерізали всі шляхи постачання пшениці та фруктів до Багдада. На берегах річки Тигр фактично всі культивовані ділянки ґрунту були знищені. Коли дозрів урожай навколо Балада та Істабулата — що турки не з’їдали, те вони спалювали. В інших місцях русла річок і струмків були перекриті, щоб полегшити прокладання доріг і залізничних шляхів, необхідних для армії. Якщо якомусь струмку все ж вдавалося пробитися, він був весь замулений. Кербелу затопило, а прорив Саклавіяської дамби аж так знизив рівень води у річці Євфрат, що весь урожай загинув. На інших територіях не було нафти для насосів, що накачували воду до зрошувальних систем.

Людиною, яка мусила зробити все, щоб запобігти голоду й поставити країну знову на ноги, експертом, який приїхав до Басри в мокрому від поту лляному костюмі, став Генрі Доббс, спеціаліст з доходів, який раніше працював в індійській держслужбі у департаменті фінансів. За словами Ґертруди, департамент фінансів можна було б розглядати як управління державним майном, яким у цьому разі був би Ірак, а власником — уряд. Рівень податків слід було підняти настільки, щоб профінансувати все, чого не вистачало насамперед. Без сільського господарства ніякого доходу бути не могло. Оскільки в 1917 році фактично вся торгівля занепала і голод вже наступав жителям на п’яти, єдиним способом отримання прибутку було обкласти податком землевласників, фермерів і, звісно ж, саму продукцію. Позаяк ні в землевласників, ні у фермерів не було грошей на насіння овочевих культур, зерно та корм для тварин чи плугів, слід було негайно запускати всю систему в дію. Уряд змушував людей займатися культивацією ґрунту, забезпечував фермерів необхідним насінням і фінансами, а коли урожай достигав і його можна було продати, то знімав податки. Для деяких володінь податок зменшили, а для дуже бідних — взагалі зняли.

Спочатку власність на землю потрібно було затвердити й зареєструвати, жоден фермер не міг займатися виведенням сільськогосподарської продукції, поки не отримував право на володіння землею як орендатор чи землевласник. За панування турків народ у провінціях Басри та Багдада мусив сплачувати податки у п’ять незалежних державних департаментів, які контролювали кожен крок населення; така система породжувала казнокрадство та корупцію — пропозицію, від якої рідко відмовлялися і від якої Ґертруда безперестанно застерігала наступників Доббса в Багдаді. Однак турки були не єдиним джерелом заплутування істини. Реєструючи землю, землевласники полюбляли настільки неясно описувати межі своєї території, що неможливо було визначити правильну суму податку, а ще вони вказували імена людей, яких не існувало, от наприклад: «Схід, північ, захід та південь — сад Хаї Хасана Бега». Шаріатські норми права теж давали смішні оцінки майна та розміру податків: «У результаті все майно поділили на такі малі ділянки, що зареєстрували одну справу, у якій одна фінікова пальма і маленький клаптик землі суто під нею належав партнерству, до складу якого входила 21 особа», — писала Ґертруда.

Доббс мав зібрати все докупи й спробувати розібратись у незрозумілих, розкиданих по підлозі папірцях, що їх залишили після себе турецькі офіцери, винуватці всіх цих реєстрів на право власності, які так похапцем полишали місто. І започаткувати нову систему реєстрації земельних ділянок. Наступним його завданням було посприяти культивації ґрунту завдяки розширенню та регулюванню зрошувальних систем, розширенню каналів і розподілення води з річок, рівень яких навесні піднімався на шість метрів або й більше.

Представники британського уряду мали недоторканний запас продовольства. Їжа в офіцерських їдальнях, де Ґертруда харчувалася протягом робочого тижня, була нормована та одноманітна. І хоча вона майже ніколи не скаржилась і могла миритися з різними незгодами під час своїх подорожей, доброго харчування їй дуже бракувало. Друг сім’ї Беллів, полковник Франк Белфор, який пізніше став військовим губернатором Багдада — Ґертрудин «любий Франк» — розповідав історію про те, як одного разу за вечерею у їдальні він підсів до Ґертруди. І коли на чотирнадцятий день підряд їм дали м’ясні консерви, Ґертруда його дуже здивувала, кинувши на стіл ножа з виделкою й залившись сльозами, 9 листопада 1918 року вона написала до Чирола:

«Ми маємо самі себе прогодувати,