Джорджіна Говелл - Королева пустелі

а дуже важко запастися геркулесовою силою, коли не їси нічого, крім сухого печива... у нас ціле літо не було масла, тепер є, але воно консервоване. Я вже й забула, яка на смак картопля — м’ясо неможливо розжувати, навіть курятину; молоко теж консервоване — як же від нього нудить!... А коли ти почуваєшся кволим і знедоленим, починаєш ненавидіти все навколо... Святі небеса, пошліть нам наступного року багатий урожай».

Відповідальність за впровадження нової сільськогосподарської політики лежала на офіцерах із питань політики з віддалених провінцій. Вони організовували збори землевласників і представляли їм нові схеми розвитку сільського господарства. Британія допомагала насінням, фінансами та зрошувальними системами, однак якщо землевласники відмовлялися від співпраці, то втрачали право на свою частку майбутнього врожаю. Якщо землю не культивували протягом певного часу, її могли відібрати. Місцеві офіцери з питань політики мали право призначати невелике покарання за такі проступки, як, наприклад, порушення роботи зрошувальної системи. Ґертруда постійно закликала їх бути обережними та поблажливими, і офіцери прислухалися до її слів. У 1919 році керування зрошувальними системами та сільським господарством благополучно передали до рук громадського уряду, штат якого укомплектували місцевими жителями, готовими взяти на себе таку відповідальність. Ясна річ, найуспішніше ця схема працювала на найбільш контрольованих територіях, але врожай ярих культур 1918 року повністю забезпечив громадське населення та ще й армію 55 тис. тонн зерна. Також було передбачено запастися додатковим обсягом зерна на випадок, якщо наступний рік видасться неврожайним, однак тепер ті запаси можна було роздати бедуїнам і курдам, які жили з обох боків кордону. Месопотамії більше не загрожував голод.

Із суданського правового управління прибув Едґар Бонхем-Картер, пізніше сер Едґар, щоб обійняти посаду головного судового посадовця, а згодом і судового секретаря в Багдаді. Ґертруда вважала його людиною ввічливою і тактовною, «лише трохи сухуватою», але була рада бачити новачка у своїх рядах. Коли британські війська увійшли в Багдад, міські суди не функціонували, зали засідань стояли розграбовані, а турецькі судді разом із рештою персоналу та протоколами зникли. Британський уряд усіляко намагався за можливості не змінювати систем, до яких призвичаїлося місцеве населення. Бонхем-Картер зачинився у своєму офісі на вісім тижнів для детального вивчення надзвичайно складної системи османської судової гілки влади, намагаючись зберегти якомога більше звичних для арабів принципів і радячись з Ґертрудою щодо племінних і релігійних законів. Однак зрештою дійшов висновку, що така система не може працювати на жодному рівні.

Першою зміною, яку запровадили, стало встановлення єдиної арабської мови для усіх судових справ: громадянських спорів, кримінальних справ і сімейного права, з урахуванням релігійного підтексту. Суд для вирішення дрібних правопорушень і Магометанський дім правосуддя теж відновили свою роботу, звершуючи громадянський суд на рівні традиційної системи, що базувалася на Корані та Шаріатському праві. Суніти заснували ще тридцять Магометанських домів правосуддя, однак уся проблема полягала в шиїтах, які хотіли передавати свої суперечки на вирішення власним духовним лідерам — моджахедам. Тож відтепер шиїтські справи перенаправляли до нових судів першої інстанції, разом зі справами євреїв і християн, де ці общини самі могли обирати суддю.

Головною метою було створити сесійні суди, до складу яких входили б як британські, так і арабські судді, що взаємодіяли б один з одним у вчиненні правосуддя. Найскладнішим виявилося знайти британських суддів, які б розмовляли арабською, та арабів, які були б кваліфікованими юристами. Майже кожен турецький суддя знав про загальне право не більше за звичайного клерка, а оскільки їхня заробітна плата приблизно й була такою, як у клерка, вони охоче брали хабарі. Говорили, що в Месопотамії працювали лише два чесні судді, і хабарництво було єдиним способом, завдяки якому жителі домагалися від них судового рішення. Колись, ще до війни, у Багдаді існував юридичний вищий навчальний заклад, що мав добру славу; тепер його роботу відновили, але за умови, що всі заняття проводитимуть лише арабською мовою. Студентів, які не змогли завершити чотирирічного курсу навчання, поновили, і в результаті, близько п’ятдесяти осіб повернулися, щоб таки здобути освіту.

Незліченна кількість недоліків турецького загального права слугувала посібником з коротким описом того, чого не слід було робити. Кількість суддів зменшили за необхідності, залишивши лише кваліфікованих працівників, зарплати яким пристойно підняли. Новий кримінально-процесуальний кодекс базувався на суданській моделі, яка затвердила себе як чітка та придатна для роботи система. Встановили чотири класи кримінальних судів та апеляційний суд, рішення якого було остаточним. Краса нової судової системи полягала в деталях роботи та в шанобливому ставленні до місцевих особливостей і принципів, які намагалися завжди врахувати. Злочини розглядали локально, у місцевих судах — і чи ж не Ґертруда наполягала на тому, щоб слухання проводили в місцях, куди звинувачені та свідки могли дістатися на верблюдах чи віслюках? Усі справи потрібно було вирішувати дуже швидко: за турецького правління закони були настільки складні й заплутані, що навіть такі справи, як, наприклад, поставка червивих фініків, могли вирішувати протягом трьох років. Покарання стали більш м’якими, а на віддалених територіях, де племінне чи сільське право було уповноваженою силою, лідерам громад заборонили виносити смертну кару.

Як для «сухуватого» суданського чиновника Бенхем-Картер у своїх рукописах проявляв щире розуміння середньовічних правил іракського племінного закону — чи ж не завдяки Ґертруді? От, наприклад, він описав нюанси сімейного звичаю убивства доньки за дошлюбні сексуальні стосунки чи дружини за зраду при тому, що коханець залишався безкарним; чи традиційну компенсацію за міжплемінне вбивство, коли здійснювався платіж у формі однієї незайманої дівчини разом з вергельдом[43]. У той час мало хто з британських професійних юристів розумів, що племінні свідки були зовсім не спроможні провести паралель між тим, що вони бачили особисто, і тим, що їм хтось розповів чи поділився припущеннями. У випадках з убивством, мотивом якого була помста чи родова ворожнеча, вважали, що мета виправдовує засоби. Сім’я та друзі загиблого збиралися разом й узгоджували, хто був убивцею. «Для людини, вихованої у традиції, що за поодиноке вбивство відповідальність несе все плем’я, — писав він у своїх мемуарах, — було зовсім не важливо, хто саме з племені це зробив: племінним обов’язком було помститися, кров за кров». Племінний закон, за словами Ґертруди, не стримував злочину.

Нові правителі Месопотамії неодноразово потрапляли в різні халепи, деякі з них були просто смішними, про що Ґертруда написала у своєму «Звіті громадянської адміністрації Месопотамії»:

«Турецькій освітній програмі, затвердженій в офіційному турецькому освітньому щорічнику, повному мап і статистики, позаздрили б навіть... британці... однак, знаючи, що засновані школи були правильно позначені на мапі,