Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

class="v">22 І мовив: «Ще раз на сита густі

Я перевірю. Тож які підстави

Твоїй стрілі знайшлись в такій меті?»

25 І я: «Філософічні всі розправи

І впливи, що з небес до нас летять,

Карби дали мені любові й слави;

28 Бо благо, як його за благо взять,

Вогні любові в’є, тим більш розквітлі,

Чим добрістю багатша благодать.

31 До сутності, яка палає в світлі

Сліпучому, а все те, що не в ній, —

Лиш промені від неї напівсвітлі,

34 Хай той свої зусилля основні

З великою любов’ю направляє,

Хто правду зрить, бо доказ в ній одній.

37 Цю правду розумову розстеляє

Той, хто мені довів, що ту любов

Найперше сутність вічна виявляє,

40 Це розстеля Творець світобудов:

«Я благо покажу тобі, як просиш», —

Мойсею мовлячи, щоб був готов.

43 Ти розстеляєш теж, коли підносиш

Про зміст найвищих таїн річ свою

За всіх глашатаїв гучноголосіш».

46 Почув: «Розсудок, звичний в вас в краю,

І тонша влада, згодна з ним, із грубим,

Для Бога бережуть любов твою,

49 А може, й інші струни в’яжуть з любим?

Скажи, щоб відповідь ясна була, —

Яким тебе любов кусає зубом?»

52 Святі думки Христового орла

Господнє показали спрямування,

Щоб і моя ним сповідь поплила.

55 І мовив я: «Усі ті мордування

До Бога серце благосне ведуть

І зміцнюють любові поривання.

58 Бо путь всесвітня, і моя вся путь,

І смерть його, мого життя заради,

Чого, як я, всі віруючі ждуть,

61 Що й сказані слова, й живі поради —

Все з хвиль любові ложної взяло

Мене на берег справжньої відради.

64 Зелене листя, що у ріст пішло

Навік в саду, вславляю я уроче, —

Мене з садівником воно звело».

67 Скінчив я, й задзвеніли найсолодше

З усіх усюдів хори: «Свят, свят, свят!»

І владарка їм вторила охоче.

70 Як сонце, зазирнувши до кімнат,

Розбудить сонних на приємнім ложі,

Все зливши морем променистих шат,

73 І враз пробудженим страшне й вороже

Все видається, й все не до пуття,

Аж поки їм свідомість не поможе, —

76 Так із сліпих очей моїх сміття

Під чистим зором Беатріче спало

І зникло в дальніх далях забуття.

79 Гострішим ще прозріння в мене стало,

І, остовпівши, я спитав, чого

Чотири раптом сяєва засяло.

82 І владарка: «Із пломеня цього

Найперша з душ, твір першої чесноти,

Зорить в екстазі на творця свого».

85 Як стовбур хилиться, коли навпроти

Дме вітер, та гнучкі свої гілки

Випростує і ставить, як і доти, —

88 Так я вчинив на шани знак палкий,

І, раптом опинившись у полоні

Жадоби мовити, я, говіркий,

91 Почав: «О яблуко єдине, в лоні

Не зроджене, о праотче старий,

Кому жіноцтво – невістки і доні!

94 На мене зглянься з вишньої гори,

Молю тебе. Мою ти знаєш віру,

Тож я змовкаю, ти ж заговори».

97 Коли серпанки вкриють спину звіру,

То, ревно вивільняючись із них,

Він виявляє неспокійність щиру.

100 Цілком так само перша з душ земних

Явила вогняними язиками

Сліпучу радість після слів моїх,

103 І далі: «Хоч не виразив словами

Бажання ти свого, все знаю в нім,

Як ти – в найкраще знаній між речами.

106 Його я бачу в дзеркалі яснім,

Що відбива все чисто без підлогу,

Саме ж не відбивається ні в чім.

109 Ти хочеш знать, як, дякуючи Богу,

Я трапив у найвищий сад, звідкіль

Ця жінка повела тебе в дорогу,

112 Ще – скільки я втішався там суціль,

І ще про гніву Божого природу

Й про мову – наслідок моїх зусиль.

115 То, любий сину, сталось не від плоду

Моє вигнання, що в синах трива, —

То поламав я Божу загороду.

128 Чотири тисячі і триста два

Ждав роки я в тім місці, де Віргілій

Твоєї владарки почув слова,

121 А поки жив я ще в земному тілі,

То сонце дев’ятсот і тридцять раз

На кожному засяяло світилі.

124 Та мова, що гранив я, як алмаз,

До незавершеної зникла вежі,

Коли напав людей Немврода сказ.

127 Залежать дум людських складні мережі

Від вдач, а ті – від зір, що красять ніч,

Тому у них є визначені межі.

130 Людині розмовлять – природна річ,

Тож кожен має дозвіл од природи

Обрать собі бажану мову й річ.

133 Ще не ступав я на пекельні сходи,

А всеблагий звавсь «І» серед земель,

Кого шаную я й усі народи.

136 Пізніше він дістав наймення «Ель»,

Бо звичаї зникають у людини,

Як всохлий лист зника серед пустель.

139 А на верху, що на землі єдиний,

Гріхом жив я й не відав, що є смерть,

Од першої до другої години

142 За шостою, де сонце мінить чверть».

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ СЬОМА

1 «Отцю, і Сину, і Святому Духу», —

Почав гучну співати славу Рай,

І спів солодким став напоєм слуху.

4 Лилося в очі й вуха з вишніх зграй

Захоплення, в сп’янілому паланні

Я зрів усміхнений небесний край.

7 О радощів розкоші несказанні!

О це життя, де все – любов і мир!

О скарби не в журбі і не в жаданні!

10 Чотири світочі ввійшли в мій зір,

І з них найдужчим світлом розсіявся

Той шпиль, що появився першим з гір

13 І став такий, яким очам здавався

Юпітер би, коли б із Марсом він,

Зробившись птахом, пір’ям помінявся.

16 Те провидіння, що чергу і