Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

class="v">25 Врочисті, світлі, як великим святом,

Обидва мовчки встали пред мене,

Засліплюючи сяєвом багатим.

28 І владарка лице звела ясне

Й сказала: «Душе в огняному диску,

Ти місто наше описав сяйне, —

31 Повідай про надії кожну риску —

Її ж тобі побачить довелось,

Коли вам трьом Ісус являвсь у блиску».

34 «Ти не тремти, сміліш чоло піднось,

Бо вже дійшов сюди зі смертних спадів,

Вже й луки наші бачити вдалось», —

37 Так другий пломінь цей мені порадив,

І погляд свій я звів до тих вершин,

Що вигляд їх мене безмежно надив.

40 «Дозволив наш Властитель верховин

Тобі, живому, в потайнім покої

Уздріти воєвод його дружин

43 І, досягнувши правди нелюдської,

Надію, що веде всіх у любов,

Зміцнити і в собі, і в інших втроє.

46 Та що вона і як цвіте, промов,

І як вона твій розум покорила», —

Озвався словом другий пломінь знов.

49 Побожниця, яка перисті крила

Мені скеровувала в вишній літ,

Так відповідь мою упередила:

52 «У войовничій церкві в сотні літ

Він перший із надією такою,

Що сонце дасть, як писано, нам світ.

55 Тож дано із Єгипту до спокою

В святий Єрусалим пройти йому,

Хоч він іще воює із судьбою.

58 Два інші запитання не тому

Ти ставив, щоб дізнатись, – хай він ширить

Вість, як чесноту любиш ти пряму.

61 Я їх йому лишу: він легко змірить

І знайде відповідь кінець кінцем,

Нехай себе на Божу ласку звірить».

64 Як учень, що відповіда бігцем,

Аби мерщій явить старання ревне,

Бо він себе вважає мудрецем,

67 «Надія, – я сказав, – ждання то певне

В прийдешнім слави; благосний вінець —

Їй ґрунт, як і життя безгрішне кревне.

70 З численних зір я сяйво взяв сердець,

І почуття у мене вилив щирі

Найвищий пана вишнього співець:

73 «На тебе хай надіються, – в Псалтирі

Писав, – знайомі з іменем твоїм!»

А хто не зна, як у моїй він вірі?

76 Зросив мене росою у своїм

Посланні ти, і, повний вод сторічних,

Проллюсь на інших у дощі ряснім».

79 Коли я говорив, то в грудях вічних

Святого пломеня тремтів огонь,

Спалахуючи в іскрах блискавичних.

82 І він дихнув: «З моїх ще видна скронь

Любов до цнот, яка мене в завії

До пальм звела, до гір із оболонь,

85 Велить мені дихнути знов про дії

Коханої, і річ твоя пливе

Нехай про всі обітниці надії».

88 І я: «Святе письмо, старе й нове,

На здруження вказало непреложне

Душ з Богом, і в мені цей дух живе.

91 Ісайя мовив, що набуде кожне

В своїй землі колись подвійних шат,

Земля ж своя їм – то життя тут можне.

94 А зрозуміліше у многократ,

Розповідаючи про одяг білий,

Твій відкриває в одкровенні брат».

97 Слова мої в простори ще летіли,

Як спів «На тя да уповают» – вчувсь,

І зграйним колом хори підхопили.

100 Один з тих пломенів так розгорнувсь,

Що якби схожим став кристал у Раку,

То взимку б цілий місяць день тягнувсь.

103 Як дівчина, не з примусу, не з ляку,

Іде у танці молодих вітать

І виявляє шану їм всіляку,

106 Так полум’ям пойняту благодать

Побачив я з двома, що йшли у колі,

Як їм високі почуття велять.

109 Вона влилась у співи в ореолі,

А владарка, мов наречена та,

Незрушна, мовчазна, вдивлялась долі.

112 «Його до Пелікана чистота

На груди клала, і велике діло

Довірено йому було з хреста», —

115 Так владарка; і це їй зір одкрило,

Й вона в красу зоріння все своє

Рішуче втупила, невступно й сміло,

118 Мов той, хто дивиться, а в думці є,

Що зрить, як сонце тьма перемагає,

Бо зрить, як вкруг незримим все стає,

121 Так я дививсь на полум’я безкрає,

Коли почув: «Навіщо зір в очах

Сліпить, шукавши те, чого немає?

124 Як всі тіла, й моє – у праху прах,

Поки не будуть наші числа злиті

З тим, що судилось ввік у небесах.

127 Лиш двоє в два убори тут повиті,

Ті, що оце знеслись до полюсів,

Про що й розповіси в своєму світі».

130 І тут танок палаючих огнів

Змішався разом з мелодійним блиском

Троїстих найніжніших голосів,

133 Як перед труднощами або риском

Рух весел, що у вирі хвилі рвав,

На свист переривається встріч бризкам.

136 О страх який нараз мене обстав,

Коли я озирнувсь на Беатріче

І не уздрів її, хоча й стояв

139 Із нею поруч в світі, щаснім тричі!

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ШОСТА

1 Коли я знітився із зором згаслим,

То з пломеня, який його згасив,

Почув я голос, що звернувся з гаслом

4 До мене так: «Як зір твій осклянів,

Уражений із вигляду мойого,

То втішся хоч самим лиш звуком слів.

7 Тож починай: скажи мені, до чого

Летить душа твоя, й забудь свій страх,

Бо змерхнув зір твій, а не вмер од того.

10 У владарки ж, яка по всіх містах

Небесної держави йде з тобою,

Є вплив Ананіїних рук в очах».

13 Я мовив: «Ліки волею благою

Вже йдуть, коли у зір, як в отвір брам,

Вона ввійшла яскравістю яркою.

16 Найвищого святого блага храм —

То альфа і омега книг, що втішив

Себе я ними, бо любов зрю там».

19 Той самий голос, що оце потишив

Мій лютий біль в раптовій сліпоті,

Мене без запитань ще не залишив