Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

Поки вони дійшли до гребня гори, Лео перетворився на наймоднішого спітнілого і брудного героя всіх часів. Його руки були в мастилі.

Маленька річ, яку він змайстрував, була чимось на кшталт заводної іграшки — з тих, що деренчать і ходять по столу. Він не знав, яка з неї може бути користь, і все ж сунув у кишеню пояса.

Він скучив за своєю армійською курткою з усіма її кишенями. Але ще більше скучив за Фестусом. Саме в цю мить йому б став у пригоді вогнедишний бронзовий дракон. Та Лео розумів, що Фестус ніколи не повернеться — принаймні не в старому вигляді.

Він поплескав по папірцю в кишені — малюнок крейдою, який він зробив за столиком для пікніків під пекановим деревом, коли йому було п’ять років. Він пригадав, як співала тія Калліда, поки він малював, і як він засмутився, коли вітер вихопив малюнок з рук. «Ще не час, маленький герою, — сказала йому тія Калліда. — Одного дня ти отримаєш завдання. Ти відшукаєш своє призначення, і твоя важка подорож урешті себе виправдає»:

Тепер Еол повернув картинку. Лео непевен був, чи близько він до свого призначення, але ця подорож пригнічувала його не менше, ніж ця дурнувата гора. Щоразу, коли Лео вирішував, що вони дійшли до вершини, виявлялося, що це лише черговий кряж, позаду якого ще один, навіть вищий.

«Усе згодом, — сказав собі Лео. — Сьогодні потрібно вціліти. А з крейдяним малюнком долі дам собі раду потім».

Нарешті Джейсон присів за. кам’яною стіною. Жестами він наказав їм зробити те саме. Лео присів поряд з ним. Пайпер довелось силою примусити тренера Хеджа нахилитися.

— Не хочу, щоб мій одяг забруднився! — поскаржився Хедж.

Пайпер на нього шикнула.

Неохоче, але сатир став навколішки.

Точнісінько за кряжем, за яким вони сховались, у тіні останнього кряжа гори розташовувалась лісиста улоговина розміром приблизно з футбольне поле. Там влаштував свій табір велетень Енцелад.

Дерева зрубили, щоб зробити височенне пурпурове багаття. По краях галявини валялись додаткові колоди і будівельне спорядження: землерийна машина, велика краноподібна штука з лезами на кінці, наче в електричної бритви («Певно, лісозаготівельна машина», — подумав Лео.), і довгий металевий станок з лезом сокири, схожий на гільйотину, поставлену боком, — гідравлічний колун.

Нащо велетню потрібне будівельне обладнання, Лео гадки не мав. Він не міг навіть уявити, як таке створіння, що перед ним, влізе у водійське місце. Велетень Енцелад був таким величезним, таким жахливим, що Лео не хотів на нього навіть дивитись.

І все ж він змусив себе зосередитися на чудовиську.

Для початку, велетень був заввишки у тридцять футів — не нижчий за дерева навколо. Лео не сумнівався, що той зміг би побачити їх за кряжем, коли б не був такий зайнятий химерним пурпуровим багаттям. Він кружляв навколо вогню і підспівував щось собі під ніс. Вище пояса велетень виглядав як людина. На його широких грудях сиділа бронзова броня, прикрашена візерунками у вигляді полум’я. Руки були неймовірно м’язистими. Кожний з біцепсів перебільшував розміром Лео. Шкіра була кольору бронзи, але забруднена сажею. Обличчя мало грубу форму, наче в недоробленої глиняної статуї, очі палали білим світлом. Волосся було сплутане в кошлаті дреди до плечей і прикрашене кістками.

Нижче пояса він лякав ще більше. Ноги були лускатими і зеленими, з пазурами замість ступнів — наче задні ноги дракона. У руці Енцелад тримав спис завбільшки з флагшток. Час від часу він занурював кінець у вогонь, від чого метал ставав яскраво-червоним.

— Гаразд, — зашепотів тренер Хедж. — От який план...

Лео його піддражнив:

— Ви ж не збираєтесь нападати один!

— Ай, та годі вам.

— Дивіться. — Пайпер ледве чутно схлипнула.

На протилежному боці від багаття Лео розрізнив чоловіка, прив’язаного до стовпа. Його голова звисала, як у непритомного, через що Лео не бачив обличчя, але Пайпер, здавалось, не мала жодних сумнівів.

— Тато, — промовила вона.

Лео глитнув. Хотів би він, щоб це був фільм Трістана МакЛіна. Тоді тато Пайпер удавав би непритомність. Він звільнився б від оков і здолав би велетня якимось майстерно прихованим противелетневим газом. Заграла б героїчна музика, і Трістан МакЛін здійснив би приголомшливу втечу, забираючись геть в уповільненому русі, тоді як позаду нього вибухав би гірський схил.

Але це не фільм. Трістан МакЛін — напівживий, і його збираються з’їсти. А перешкодити цьому можуть тільки три модно одягнені підлітки-напівбоги і козел з нарцисичним розладом особистості.

— Нас четверо, — завзято прошепотів Хедж. — А він один.

— Ви пропустили ту обставину, що він тридцять футів заввишки? — поцікавився Лео.

— Гаразд, — відповів Хедж. — Тоді я, ти і Джейсон відволікаємо його. Пайпер обходить нишком і звільняє татка.

Усі подивились на Джейсона.

— Що? — запитав він. — Я не головний.

— Ні, — сказала Пайпер. — Головний.

Вони начебто ніколи це не обговорювали, але ніхто не заперечив, навіть Хедж. Спільні зусилля допомогли їм дійти так далеко, та коли мова йшла про життєво важливі речі, Лео знав точно — питати треба Джейсона. Хоч він і втратив пам’ять, у ньому була якась така урівноваженість. Можна було одразу збагнути, що він бував у битвах раніше і знав, як залишатись розважливим. Лео був не з довірливих, але Джейсону міг довірити своє життя.

— Шкода це говорити, — зітхнув Джейсон, — але тренер Хедж має рацію. Відволікання — найкраща можливість для Пайпер.

<<Не чудова можливість, — подумав Лео. — Навіть не найбільш безпечна. Просто їх найкраща можливість».

Однак вони не могли сидіти тут весь день за обговоренням. Полудень — кінцевий термін велетня — був близько, до того ж земля досі намагалась тягнути їх униз. Коліна Лео вже на два дюйми потонули в бруді.

Лео глянув на будівельне обладнання, і йому спав на думку шалений план. Він дістав маленьку іграшку, яку зробив на підйомі, і усвідомив, яка з неї може бути користь — якщо йому пощастить, чого майже ніколи не траплялося.

— Уперед до розваг, — сказав він. — Перш ніж до мене повернеться здоровий глузд.