Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

Ніхто нічого не говорив. Булочка з шоколадною стружкою більше не здавалась Пайпер апетитною. І хоч вона вже чула цю історію раніше, все одно не могла в неї повірити. Вона спробувала уявити підлітка, настільки відбитого, що він убив би власного татка тільки заради влади. А потім уявила маму, настільки відбиту, що вона переконала сина таке зробити.

— Точно не Білосніжка, — вирішила вона.

— Та Кронос і сам по собі був поганцем, — сказав Хедж. — Однак Гея, без перебільшень, матір усіх поганців. Вона настільки стара і могутня, настільки величезна, що їй важко бути цілковито притомною. Більшість часу вона спить.

— Але ж вона говорила зі мною, — сказав Лео. — Як вона може спати?

Глісон вичищав крихти зі своїх ясно-жовтих лацканів. Він знаходився під дією вже шостого еспресо, і його зіниці були не менші за чверть долара[49].

— Навіть уві сні частина її свідомості активна — бачить сни, спостерігає, виробляє маленькі капості, на кшталт виверження вулкана або відродження чудовиськ. Навіть зараз вона не повністю прокинулась. Повірте мені, побачити її пробудженою ви б не хотіли.

— Але вона могутнішає, — сказала Пайпер. — Через неї перероджуються велетні. І якщо повернеться їхній цар — цей тип Порфіріон...

— Він збере військо, щоб знищити богів, — втрутився Джейсон. — Усе почнеться з Гери. Буде ще одна війна. І Гея повністю прокинеться.

Глісон кивнув.

— Саме тому нам краще триматись подалі від землі якомога довше.

Лео збентежено подивився на гору Діабло.

— Отже... підніматись на гору. Це не краща думка.

У Пайпер стиснуло серце. Спочатку її просять зрадити друзів. А зараз вони намагаються допомогти врятувати її тата, хоч і знають, що йдуть у пастку. Сама думка про бій з велетнем уже достатньо лякала. Але те, що за всім цим стояла Гея — сила, могутніша за бога чи титана...

— Хлопці, ви не мусите це робити, — сказала Пайпер. — Це занадто небезпечно.

— Знущаєшся? — Глісон відригнув і блиснув своєю усмішкою. — Хто готовий товкти пики?

XLI ЛЕО

Лео сподівався, що таксі відвезе їх аж на саму вершину. Аякже.

Автомобіль кренився і скрипів, поки вони піднімались угору, а на півшляху виявилось, що будиночок лісничого зачинений і дорогу перекриває ланцюг.

— Далі відвезти не можу, — сказав таксист. — Вам точно туди потрібно? Шлях назад буде довгим, і моя машина дивно поводиться. Я не зможу на вас чекати.

— Точно.

Лео вийшов першим. Він мав погане передчуття щодо поведінки авто, і коли подивився вниз, зрозумів, що не помилявся. Колеса тонули в дорозі, наче вона була з сипучого піску. Не занадто глибоко, але достатньо, щоб водій запідозрив проблеми з трансмісією або ведучим мостом. Та Лео знав, що річ в іншому.

Дорога була з щільного ґрунту. Не було жодного приводу їй ставати м’якою, але туфлі Лео вже починали тонути. Гея влаштовувала їм перешкоди.

Поки друзі виходили, Лео заплатив таксисту. Він розщедрився — а чому б у біса ні? Усе одно гроші Афродіти. До того ж він передчував, що, можливо, ніколи не повернеться із цієї гори.

— Решти не потрібно, — сказав він. — І їдьте звідси. Швидко.

Водій не став сперечатися. Незабаром від нього залишився тільки слід пилу.

Вид з гори був приголомшливим. Околиці гори Ді- абло являли собою мозаїку містечок — сітку облямованих деревами вулиць, гарних передмість для середнього класу, крамниць і шкіл. Усі ці звичайні люди, які живуть звичайним життям, — те, чого Лео ніколи не знав.

— Це Конкорд, — сказав Джейсон, вказавши на північ. — Під нами Волнат-Крік. На півдні, за он тими пагорбами, Денвіль. А в цьому напрямку... — Він вказав на захід, де пасма золотистих пагорбів, наче всередині чаші, утримували шар туману. — Це Берклі-Хіллс. Іст- Бей. А далі Сан-Франциско.

— Джейсоне? — Пайпер торкнулася його руки. — Ти щось пригадав? Ти бував тут?

— Так... ні. — Він з болем подивився на неї. — Це просто здається важливим.

— Це земля титанів. — Тренер Хедж кивнув у західний бік. — Лихе місце, Джейсоне. Повір мені, краще не підходити до Сан-Франциско ближче, ніж ми зараз.

Та Джейсон дивився у напрямку туманної чаші з такою тугою, що Лео стало ніяково. Чому Джейсон відчуває такий зв’язок із цим місцем — місцем, яке Хедж назвав лихим, повним темного чаклунства і давніх ворогів? Що, коли Джейсон звідти? Усі не припиняли натякати, що Джейсон — ворог, що його прибуття до Табору напівкровок — небезпечна помилка.

«Ні, — подумав Лео. — Нісенітниці». Джейсон їхній друг.

Лео постарався поворухнути ногою, але підбори вже повністю потонули в бруді.

— Агов, народе, — сказав він. — Ходімо вже.

Решта помітила проблему.

— Тут Гея сильніша, — буркнув Хедж. Він скинув туфлі з копит і передав їх Лео. — Притримай їх для мене, Вальдес! Вони мені до вподоби.

Лео фиркнув.

— Так, пане тренере. Бажаєте, щоб їх відполірували?

— Оце командний дух, Вальдес, — схвально кивнув Хедж. — Та спершу нам краще видертись нагору, поки можемо.

— Звідки нам знати, де велетень? — запитала Пайпер.

Джейсон вказав у напрямку вершини. Над нею здіймався стовп диму. Здалеку Лео прийняв його за хмару, але це було не так. Щось горіло.

— Де дим, там і вогонь, — сказав Джейсон. — Нам краще поквапитись.

У «Школі дикунів» Лео брали на декілька примусових походів. Він уважав, що в чудовій фізичній формі. Та видиратись на гору, коли земля намагається поглинути ноги, — усе одно що тренуватися на біговій доріжці із липкої стрічки для мух.

Вітер був різким та пронизливим, однак не минуло й години, а Лео вже закотив рукави сорочки. Хотів би він, щоб Афродіта дала йому спортивні шорти і більш зручні черевики, однак він був вдячний за капелюх, що захищав очі від сонця. Він сунув руки в пояс з інструментами і почав викликати приладдя — шестерні, крихітний ключ, декілька бронзових планок. Він ішов і майстрував, не