Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

- Думаєш у справжньому бою, коли ворог побачить, що ти маєш одну руку, він свою одну заведе за спину? - напала сабазадонка.

Жазель замовкла. Точно. Всі билися на тренуваннях однією рукою і вона зовсім забула про те, що в цьому бою ніхто такого потурання нікому робити не збирається.

- Зли її сильніше. - закивала Жазель.

Ейр тихо засміялася. Жазель усміхнулася. Тепер, коли вона знала, що Максуд залишиться, вона могла собі дозволити трохи розслабитися. Теж могла порадіти. Не з того, що йшов дощ, який не припинявся вже кілька днів. І не тому, що тепер багато їжі. У неї з'явилися подруги. Такі, яких ніколи не було. Лише у дитинстві. І те уявні. З якими вона ділилася секретами. Ейр та Дезіре. І нехай їхня дружба ще не так зміцніла, але Жазель відчувала, що не тільки вона до них добре ставиться. Але вони до неї також. Хотіла вона ще й Амайанту назвати своєю подругою, але це був би перебір. Хоча Максуд із нею були друзями. Мабуть. Чи кимось більшими?

Шукати Химерницю Зими довго не довелося. Дезіре стояла на краю табору обійнявшись з Поєднувачем. Ейр та Жазель безцеремонно підійшли ближче.

- Агов, у нього на всіх рук не вистачить. - повідомила Дезіре найнеприємнішу звістку.

Ейр щось пожартувала у відповідь. Жазель додала. Слово за слово. Зрештою, всі разом простояли там близько години, весело спілкуючись під шум дощу. Дезіре жартівливо нападала на Поєднувача, хибно звинувачуючи його в різних провинах. Жазель і Ейр добре підігравали, виступаючи із Химерницею Зими єдиним фронтом. У деяких моментах Жазель заливалася сміхом від нескладних і часто дурненьких відповідей драйтла, забувши про все на світі. Звісно, як йому встояти проти нападу трьох дівчат?

Прекрасний вечір.

Вже глибокої темної ночі всі побрели до своїх наметів. Для Химерниць такий стояв окремо. Для Дезіре, Ейр і Жазель теж був свій. Маршалу поставили особистий командирський намет, але він був не проти, що з ним жив Поєднувач. Тож тому не довелося тулитися ні з чемпіонами, ні з будівельниками, ні з людьми.

- Знаєш, я відчуваю її. - тихий голос Амайанти у темному наметі.

- Машину? - спитав воїн.

- Угу.

- Так, я також. Сьогодні відчув.

Максуд лежав на невеликому дерев'яному щиті, на якому кинули ковдру. Амайанта лежала на животі у воїна на грудях. Вона майже не світилася, тож не заважала спати. І очам майже не треба було звикати до темряви, якщо подивитися кудись в інше місце. Дівчина в золотому зігнула ноги в колінах і бовтала ними над своєю спиною.

- Це ви про яку машину? - спитав алхіміст, що ще теж не спав.

І куди йому спати? Він цілу ніч думатиме про Дезіре. До самого ранку.

- Про ту саму. Адже ти чув про них, так? - Максуд говорив не голосно.

- І бачив на малюнках. - кивнув у темряві алхіміст. - Вони справді існують? Вона йде за мною?

Тривоги не чутно в голосі. А даремно. Максуд зітхнув. Запитання бувають різними. Такими, які без кінця задають діти, такими, які задають лише заради формальності. А є й такі, на які нема чого відповідати. Очевидні питання.

- Навіщо вона хоче мене вбити? Навіщо вони взагалі вбивають алхімістів?

- Я не знаю. - чесно відповів Максуд.

- А Амайанта?

Воїн перевів на богиню погляд. Дівчина в золотому різко округлила очі, потім упала головою вниз так, що аж волосся колихнулося, і навіть ноги опустила. Почулося голосне сопіння. Позаду богині з нічого почала виростати дошка з написом “Сплю. Не турбувати. Буду завтра.”.

- Я знаю, що ти не спиш. Досить прикидатися. - Максуд легенько штовхнув її в бік пальцем.

- Ай. - сонним голосом вигукнула богиня. - Ви чого не спите? Ану, всім спати.

Дівчина в золотому показово позіхнула, потягнулася і вже хотіла краще влаштуватися, коли Максуд знову заніс свій отой кострубатий палець. Айя стиснула губи.

- Гаразд. Але зваж, подробиць я не знаю, зрозумів?

Воїн кивнув і сказав алхімісту, що зараз Айя розповість те, що їй відомо.

- Колись давно були боги. Перше покоління. Ну, фантомів я не вважаю за богів. Вони були без самосвідомості. Майже. Значить, перше покоління. Ці боги були настільки могутні і сильні, що їм не було справ до якихось там людей. - Амайанта мрійливо вперла долоні в підборіддя, а лікті в груди Максуда, і знову почала крутити ногами над спиною. - Ми не знали, що таке суперництво з кимось, окрім нас самих. Ніхто не наважився б кинути нам виклик.

Максуд переказував усе слово у слово. Алхіміст дуже уважно слухав.

- Минали роки. Сотні років. А наша могутність все не всихала. Мені здається, навпаки, ми навіть ставали сильнішими. Я могла повелівати стихіями, розумом, до певної міри навіть простором. Мелек ставав дедалі витонченішим, вигадував усе нові й нові підступні задуми. Виношував просто неосяжні плани. Різні. На різні теми. Мої два інші брати теж ставали сильнішими. Якось ми навіть влаштували суперечку…

- Айя, ти зараз про що розповідаєш? - перебив її воїн.

- Ні про що, просто згадую славні дні. - заплескала віями дівчина в золоті. - А ти про щось конкретне запитував?

Максуд сердито глянув на неї. Дівчина зітхнула.

- Зануда. - сказала вона йому. - Чому не озвучуєш алхімісту? - Максуд знову промовчав. - Загалом, як ти зрозумів, ми були настільки сильними, що нам було начхати на все. А от тим недалеким і не таким сильним богам, що Батько хмарами творив після нас, так не пощастило. Вони були вразливі. Кожен мав слабкість. Тому вони боялися вступати з нами в суперечки. І тому вони мали манію підкорення людей та інших народностей. Щоб убезпечити себе. Найбільшу проблему для них являли собою ті, хто міг керувати потоком. Химерниці та алхімісти. Коли боги побачили на що здатний абсолютний алхіміст, то злякалися. Звернулися до нас. Пам'ятаю ту кумедну розмову. - Амайанта хихикнула. - Не буду зараз згадувати ті приємні подробиці, але пішли вони ні з чим. І не у такій кількості, у якій приходили. Минуло десять років і алхіміст загинув. Його вбила така машина. Виявилося, що він сам її створив. Звісно, ​​не все так просто. Усі ці десять років найхитріші з цих дрібних богів шукали підхід до одного з нас. І знайшли його до Мелека. Вони взяли його тим, що він не зможе вигадати подібний план. Не зможе його продати. Зачепили його за живе, розумієш? А коли він береться за щось… Ти чув про нього історію? Наприклад, ту, в якій нічний крик дитини запустив ланцюгову реакцію сотень подій до виверження вулкана?