Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

— Підійде. Завтра маєш бути в закинутій галереї на кордоні Терри. Там отримаєш інструкцію, принцесо.

Бляха, не називай мене так! Інакше я накручу твої нутрощі на люстру, малий шмаркач!

Ковтаю цю фразу.

— О котрій? — кажу так рішуче, ніби справді зможу знайти спосіб вибігти за межі академії.

— Вечір. До дев’ятої, не раніше восьмої.

Класно!

— Яка ймовірність того, що хтось взагалі там буде?

— Маєш світлини чи щось з колишнього життя?

— Звісно маю. Є одна фотографія. Підійде? Агов?

Дихання зникло. Хтось розтинає вітер, тікаючи геть, поки не виривається з пазурів моєї стихії.

— Малий паскуда…

Я повільно випускаю із себе повітря, але руки несподівано такі важкі, а легені величезні та неконтрольовані, що я… Дідько, я так розізлися через цього придурка! Так розізлилася…

Мати рідна.

Я хапаюся за оскаженіле серце, чимшвидше біжучи до сходів. Мене ледве не вивертає, кістки ніби зібралися посипатися додолу, нутрощі трясуться, з носа витікає кров.

— Диявол… Ні-ні-ні, — панічно шепочу, ледве встигаючи дихати. — Ні-ні, матінко…

Я ледве не скиглю, благаючи всесвіт, щоб тут з’явився хто-небудь з магів, бо мої легені перестають функціонувати, і коли я чую чийсь голос, який питає чи в порядку я, то навіть не усвідомлюю хто саме це говорить, бо коли ця розпливчаста постать опиняється переді мною, я різко видихаю все повітря, яке маю всередині себе. Воно вибухає, і божевільний потік жбурляє мене в груди в інший кінець коридору, перетворивши всесвіт перед очима на буревій та торнадо. Підбори скриплять підлогою, коли спина влітає в стіну. Згори сиплеться маленьке каміння, а у вухах так сильно бахкає, що мені не одразу доходить, що якась людина намагалася заспокоїти мене.

Тобто маг.

Тобто…

Повітря повертається до грудей, коли панічно вдихаю через рота. Легені наповнюються життям. Я ковтаю кров, а тоді, хитаючись, прямую прямо до головних сходів. Хапаюся за поручні та дивлюся на те, як на підлозі спиняється тіло.

Схоже, воно кілька секунд пролетіло в повітрі, а тоді гепнулося десь на середині сходів. Прокрутилося рештою східців та спинилося ледве не перед розчиненими навстіж головними дверима. Колись там я валялася через дію наркотику Мірабель.

Мої пальці тремтять, руки смикаються, але дихання рівномірне. Тіло почувається спокійно, але водночас рот переповнює металевий присмак.

Сяйво знадвору дозволяє побачити калюжу крові, яка розпливається під тілом чоловіка, у якого я видихнула всю магію, яку мала всередині себе, та метнула геть.

І я справді трохи пишаюся собою, коли хапаю поділ сукні та пірнаю в морок одного з коридорів, бо через прочинені аркові двері починає вбігати студент за студентом. Адреналін бурлить, додає впевненості та блокує сприйняття дійсності. Очі мерехтять, легені судомить.

Я хутко зливаюся з темрявою, допоки якийсь інший маг повітря не вчув чужої присутності. Сподіваюся, десь тут блукає диявол, бо мені конче потрібно стати на обидва коліна та поблагати забрати свою душу якнайшвидше, допоки ніхто не дізнався, що це я вбила Раміро.