Белла Сніжна - Пропоную тільки інтим, Белла Сніжна

- Вирішила зібрати свої речі?

- Ті що ти мені купив? - питаю, не обертаючись. - Залиш собі. 

- Навіщо ти її взяла? - запитав Рома, коли я дістала з комори переноску для кота.

Я не залишу його тут.

- Я забираю свого кота.

Пірат знайшовся на дивані. Ліниво підняв свою голову, сито позіхнув.

- Привіт мій хороший. Нудьгував по мені? —  Беру на руки сонного кота, поклала того в переноску. - Тихіше малюк. 

Коштувало закрити переноску кіт почав нервувати. Інакше його несамовитий крик я не змогла охарактеризувати. Рома весь цей час стояв поруч.

- І що ти робиш? - Запитав він.

- Я вже відповіла.

Рома йшов за мною.

- А лоток, корм, миски його, не забереш?

- Нові куплю. - не обертаючись відповіла.

- А як же господиня, що категорично проти домашніх тварин?

- Умовлю. Або зніму нову квартиру.

Біля дверей я пригальмувала. Навіщо? З'явилася маленька надія на те що зараз Рома зупинить мене. Але він нічого не сказав. Але варто було мені відкрити двері, він вирвав переноску з моїх рук.

- Ти що твориш!? - запитала я, потираючи руку.

Боляче не було, неочікувано скоріше. 

- Кота я тобі не віддам. - безапеляційно сказав він.

- Це мій кіт!

- Я годував його, він жив у мене. Цілком можу назвати його своїм. - в моїх очах знову застигли сльози.

- Навіщо він тобі? Ти ж його не любиш.

- Багато ти розумієш. Я може здружився з ним.- Рома відкриває клітку і лізе рукою всередину.

Лунає шипіння. Рома різко витягує руку. Подряпана. Я посміхаюсь. Кіт вилітає з переноски і мчить на крейсерській швидкості під диван.

- От бачиш. - переможно говорить він, ставлячи нещасну переноску на підлогу.

- Кот сам вирішив де він буде.

- Зрадник. - кричу слідом пухнастому засранцю.

- Все. Пограли і вистачить. Іди. - він насувається на мене.

Я задкую від нього, поки не впираються спиною в двері. Рома нахиляється до мене. Дихання стало переривчастим. Він хоче мене поцілувати? Серце застукало як шалене. Клац! Двері відчинилися, і я практично вивалилася в під'їзд. Він викинув мене як якусь річ! Захотілося врізати йому.

- Більше не з'являвся в моєму житті. - каже він з ненавистю в очах і закриває двері.

Я стою і дивлюся на неї. Чому не йду? В душі повна плутанина. Ще й ці сльози. Кидаюся вперед і починаю молотити ні в чому не винну двері, обзиваючи Рому. Спершу кулаками, потім обертаюся і починаю молотити ногою. Різко двері знову відкривається. Не очікувала, якщо чесно. 

- Чого тобі ще від мене треба? - запитав він.

Виглядає ще зліше.

- Оглухла? Якого хріна ти все ще тут? - починає кричати.

А я дивлюся на нього, і не знаю, що сказати. Закриваю на секунду очі, збираючись з думками.

- Якщо буде син, назву Станіславом. - несподівано спокійно говорю я.

І йду на вихід. Досить з мене принижень.

- Та хоч Арістрахом. - кричить мені услід Рома. Зупиняюся.

- Свого сина називай хоч Прохором. А своєму я сама дам ім'я. Ти втратив це право.

- О! А що так? Дитина вже не моя?

- Він тільки мій. - кажу тихо, приклавши долоню до ще плоского живота.

І продовжую спускатися. Але чому ж так важко даються ці сходинки. Все ще чекаю що він кинеться зупинити мене. Дура. Яка ж я дурна що прийшла до нього. Ніхто мене не зупинить. Більш того, через три сходинки він закрив двері. Обернулася. Десь глибоко всередині, в самому віддаленому куточку серця жевріла надія на те що Рома виявився по цей бік дверей. Але немає. Його немає.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно