Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

— Не знаю, як щодо балету для молодшого шкільного віку, але середній номенклатурний на цю баєчку купився. Мовляв, у комунальній квартирі єдиної двоюрідної тітки нашого Музиканта завелися пацюки. І то такі, що нічого їх не бере. Пастки вони обходять, отруту спокійненько пожирають без усяких шкідливих для себе наслідків, а вечорами влаштовують посеред кухні хороводи. Єдиний, кажуть, вихід — забити їхнього короля, найбільшого пацюка з чорною смугою на спині. От наш Музикант і підрядився на цей, як ти кажеш, балет.

— А тітка в нього є?

— Молодець, Сирота, беру назад свої слова про калганівку. Дурень обов’язково запитав би, чи вбив Музикант отого пацюка. Немає у нього тітки — ані рідної, ані двоюрідної, ані чотириюрідної. Він у нас взагалі безбатченко. Довідка про народження, що характерно, видана медичною частиною… виправно-трудового табору номер якийсь там, котрий в свою чергу ліквідовано ще в 1957-му році. Розумієш, Олексо, там повстання було одразу після двадцятого з’їзду. Зеки табірну контору спалили з усіма архівами. Піди тепер докопайся, майже через двадцять років…

— Ситуація… А як щодо пістолету докопалися?

— Старим ментівським способом, Сирота. Доки ти нечисту силу до своїх версій за роги притягав, нормальні люди папірці перебирали. Звірили, чи насправді такі-то і такі-то одиниці спортивної зброї перебували на ремонті у відповідному підприємстві. Ти ж розумієш — такий ремонт дяді Васі, слюсарю з жеку, не доручать. А на заводі — облік і звітність. Справжня, а не така, як у деяких воєнруків. От і докопалися.

— Так це ж прямий доказ!

— Доказ чого, Олексо? Відбитків пальців нашого Музиканта на зброї немає. Ствол добряче почищений, алібі він тобі будь-яке намалює, бо скільки від того вбивства вже часу пройшло? До речі, ні в якого пацюка він не стріляв, повернув пістолет тенісисту таким, як брав.

— А вистріляний патрон?

— Заряд для малокаліберки — це тобі не ракета класу „земля-повітря“. Дістати не проблема. Тож усе це зліпиться докупи, коли ми щось вагоміше розкопаємо.

— А мої сигарети?

— Що сигарети, коли ані черговий, ані його помічник так і не змогли пригадати людину, яка їх принесла. Телепні! Хоча — й ми хороші. Як уже була така версія, то треба було її триматися. Для початку посадити когось із наших у черговій частині, аби слідкував, хто з подаруночком для Сироти з’явиться.

— Як казав у одному фільмі Ераст Гарін, „хорошая мысля приходит опосля“.

— Саме так. От ти, наприклад, нарешті вирішив одружитися. Давно пора. Бо ще трохи — і пересидів би в дівках.

— Я? Одружитися? Хто вам сказав?

— Черниця з Фролівського монастиря до твоєї мами чого приходила? Мовчи, бо наврочиш. Я сам скажу. Всі знають, що в цій обителі черниці на замовлення постільну білизну шиють, спеціально для молодят. Благословляють вони її там чи святять — то я не знаю, але попит великий. Ну, а раз твоя мама таке замовлення зробила, значить, ми скоро тебе під марш Мендельсона здаватися поведемо.

— Діди накапали?

— Вони, а хто ж іще. Стара школа! Потилицею бачать.

— І довго вони ще?..

— Як мінімум місяць. Згідно з законом маємо право пенсіонера раз на рік брати на два місяці з повною оплатою. Або на чотири. Тоді на півставки. Як домовимося, так і беремо.

— Спасибі вам велике, товаришу підполковник, але боюся, що моє особисте життя гавкнулося повністю і остаточно.

— Чого це раптом?

— Я тепер взагалі ніколи не одружуся, навіть якщо дуже прикрутить. У мене відтепер комплекс, що в першу ж шлюбну ніч з-під ліжка вилізе хтось із ваших дідів і почне вчити нас, як оте саме робиться.

Старий спочатку хотів узяти ветеранів під захист, але не витримав і розреготався. Напевне, уявив змальовану мною картину.

Відсміявся і повідомив:

— Я, до речі, не через твоє весілля до тебе прийшов і навіть не через пістолетик. Нас обох Генерал викликає.

Генерал, всупереч побоюванням, був у доброму гуморі. Не став тягти кота за хвіст, себто робити довгу передмову, а одразу перейшов до суті:

— Із цим вашим Музикантом влаштували ми хамішуцер на весь Радянський Союз. І що ви на це скажете?

Старий лише знизав плечима, а я за звичкою вискочив з реплікою:

— Добре, що не на весь Варшавський договір, товаришу генерал!

— Жартуєте, товаришу капітан? А от декому в ці дні було не до сміху. І коли я вам назву прізвище цього декого, вам теж розхочеться гигикати.

Проте у самого Генерала очі залишалися веселими.

Тут і Старий вирішив, що надійшов його час:

— Та кажіть уже як є, товаришу генерал. Ми витримаємо. Нам, як тим татарам — що Варшавський договір, що Союз нерушимий, що Шулявка з Караваївкою. Аби без цієї клятої невизначеності.

— Тільки з поваги до вас, товаришу підполковник, як до одного зі своїх вчителів… Та не треба червоніти, я правду кажу. Бо це ж ви, здається, на отій нашій „всенощній“ висунули версію щодо професійного ліквідатора.

— Може, я, а може, товариш полковник — яка різниця? Одну справу робимо.

— Саме так. Але ближче до життя.