Нік Ремені - Таврований

Хвилювало, що він так і не зміг відверто поговорити зі Строкачем по найважливішому для нього питанню.

Вночі прийшли в район хутора Конотоп. Багато бійців згадували місто з однойменною назвою в Сумській області. Вузлову станцію, з якою були пов’язані диверсії на залізниці.

Розташувалися на стоянку. Вирішили дочекатися шостої роти. Обоз розташувався в густому змішаному лісі. Їздові усували неполадки, які виявилися в возах в результаті невеликого переходу. Дід особисто обходив обоз і строго питав з недбайливих.

Незабаром їх наздогнала шоста рота. Бійці кинулися до возів з вантажами з Великої землі. Ковпак відтіснив їх. Разом з Михайлом Івановичем став розбирати пакети. Базима стояв біля них з зошитом і олівцем. Він все записував, щоб потім чесно розподілити і роздати по підрозділах.

Руднєв рідко особисто приймав вантажі. Сьогодні він поставився до них зовсім байдуже. Він шукав серед прибулих кремезну людину з рудою бородою.

Вершигора спішився з коня. Він відразу помітив струнку фігуру комісара. Безтурботний веселий настрій покинув помічника командира з розвідки. Він підійшов до комісара. За статутом доповів про прибуття.

Семен Васильович відразу запитав:

— Ти був у Ньоми?

Вершигора винувато засмикав плечима:

— Не встиг, товаришу комісар.

— Погань!

— Мене насильно посадили в машину. Привезли на аеродром, — намагався виправдовуватися Вершигора.

Семен Васильович подивився на книгу Дениса Давидова в його руці.

— А це ти встиг!

Книга партизана війни 1812 року була тільки у Руднєва. Значить, Петро Петрович її дістав у Москві.

Семен Васильович повернувся і пішов геть від Вершигори, щоб не наговорити йому ще більших грубощів. Останнім часом він став різким і прямим у своїх висловлюваннях. Частково на ньому позначався вплив Ковпака, який в кишеню за словом ніколи не ліз і ні перед ким не прогинався. Частково давала про себе знати постійна напруга, в якій він знаходився.

Семен Васильович присів на траву біля дерева. Зняв кашкет. Подивився на рідкі білі хмари, які легко пливли в зелених отворах верхівок дерев. Коли він тепер зв’яжеться з Ньомою?! Невідомо. Аеродроми залишаються на Поліссі, в партизанському краї. Тепер до кінця рейду зв’язок з Великою землею здійснюватиметься тільки по радіо.

Комісара відірвав від невеселих думок Базима. Начальник штабу, без зброї, в розстебнутій гімнастерці, без ременя сів поруч з Руднєвим. Коли поговорили про те про се, запропонував:

— Борода привіз казенки, оселедців, ковбаси. Йдемо по-чарчині.

— Не хочу! — Відмовився Семен Васильович.

— Тебе командир просить.

Руднєв спокійно вимовив:

— Пити і їсти не хочу. Сказав же тобі!

Базима підвівся з землі, зрозумівши, що розмову закінчено, комісар не змінить свою точку зору. Повернувся в кампанію.

Після виходу з хутора Конотоп з’єднання попрямувало у бік Рівного та Луцька. З Полісся рейдували на Волинь. На підході до села Більчаки партизани побачили насипний пагорб. На ньому великий хрест, який був прикрашений синьо-блакитними прапорами і тризубом.

Командири з’єднання довго дивилися на пагорб. Потім Сидір Артемович наказав Войцеховичу:

— Щоб я цієї комедії не бачив.

Василь Олександрович швидко організував кілька бійців. Вони забралися на земляний насип, зірвали синьо-блакитні прапори. Але з тризубом нічого не могли зробити. Він був виготовлений з металу і міцно прибитий до дерев’яного хреста.

Сапери передали хлопцям ломик. Але й ломик нічого не дав.

Дід виплюнув цигарку. Підійнявся на пагорб. Дав нижче тризуба кілька черг з автомата по хресту. Він разом з синьо-жовтим символом звалився на землю.

Руднєв з Базимою мовчки спостерігали за подіями. Семен Васильович згадав громадянську війну. Київ. Вулиці, забиті людьми з синьо-жовтими знаменами. «Самостійна» Україна проіснувала недовго. Її задавили революційно налаштовані солдати кирзовими чобітьми. До їх складу входили молоді пітерські робітники, в тому числі Сеня Руднєв.

«Трійка» звикла, що з’єднання місцеві жителі зустрічають з хлібом-сіллю. Радо вітають партизанів. Але у волинському селі населення начебто вимерло. Тільки кілька стариків, боязко висунувшись на вулицю, мовчки спостерігали за подіями.

Впоравшись з символами, колона рушила далі. Відразу ж за околицею села її зустріли вогнем кілька сотень місцевих патріотів. Зав’язався бій. Бійці з’єднання зустріли жорсткий опір. Але сили виявилися нерівними. Партизани подавили супротив.

Взятих в полон кількох патріотів допитали. Ними виявилися сільські мужики. Ковпак, не довго думаючи, наказав:

— В розпил!

— Сидір! Кого стріляти?! Місцеві селяни, наші брати-українці, — заперечив йому Базима.

— Чорт їм брат.

У розмову втрутився Руднєв:

— Нехай хлопці проведуть з ними роз’яснювальну роботу і відпустять з тією умовою, що вони не візьмуть в руки зброю, будуть сидіти вдома.

Сидір Артемович не сказав звичне «Нехай буде гречка», але і не заперечив проти рішення комісара. Чоловіків відпустили додому.

Загін побудував переправу через річку Случ, рушив у бік Берестян, обігнувши місто Рівне з північного боку. Через населені пункти, які два роки не бачили радянської влади, рухалася ціла армія. Близько двох тисяч людей з гарматами і мінометами, не кажучи вже про кулемети і автомати, бронебійні рушниці і друге озброєння.

Скрипіли важко навантажені вози, іржали коні, лунали гучні голоси людей.

Уже кілька годин йшов дощ. Всі дороги залило. Бруд по коліно. Потопаючи у в’язкому місиві, Семен Васильович їхав уздовж колони на коні Дружиніна. Зверху комісар був одягнений у плащ-палатку і шинель. Але він промок до нитки.

Семен Васильович побачив свого сина, який крокував у кирзових чоботях з групою молоді. Штани й гімнастерка прилипли