Нік Ремені - Таврований

— Як працюється з Ковпаком? Тільки чесно.

— В принципі, нормально. Сидір Артемович, гарячий. Часто буває грубий. Грамоти у нього замало. Але розуміє головне: ми з ним тягнемо один віз. У нас розбіжності бувають до прийняття рішення. Якщо воно прийняте, то це рішення наше. Не має значення, хто був його ініціатором.

— Ми знаємо, що ви фактично керуєте з’єднанням. Коли штаб хотів відкликати Ковпака, а вас призначити командиром, ви пручалися більше, ніж він.

— Тому, що я бачу себе комісаром.

— Якщо він пересварився навіть з нами, я уявляю, як вам працюється з ним.

— Мене тільки насторожує, що він перестає прислухатися до мене. Сам прагне приймати стратегічно важливі рішення.

— Він же вам ніколи не перечить.

— Не перечив. Після перебування в з’єднанні Сиромолотного змінився.

Після обіду начальник Українського штабу партизанського руху поїхав до Федорова для вручення урядових нагород. Залишок дня провели з товаришем Дем’яном. Він неквапливо розмовляв. Розпитував. Здавалося, що він все знав про кожного із присутніх командирів і політпрацівників, але не показував до них свого справжнього ставлення. До всіх він ставився рівно, на розмови не наривався. Упевнено вів роз’яснення політики партії і Верховного командування.

Семен Васильович і раніше не приховував від УШПР, що його підозрювали у зраді батьківщини, в троцькізмі. Він знав, що інформацію НКВС неможливо заховати. Штаб вже давно запросив справу про перебування його в Хабаровській тюрмі.

Зрозуміло, що коли Сиромолотний повернувся в Москву, першим ділом він зустрівся з начальником штабу партизанського руху. Намагався переконати його, що він, Руднєв, ворог народу, його треба ліквідувати.

Знаючи прямий і напористий характер Сиромолотного, Семен Васильович в цьому не сумнівався. Він не сумнівався, що перед закиданням у тил ворога, а, можливо, навіть значно раніше Сиромолотного викликали в комітет держбезпеки, проводили відповідну роботу, тобто закликали до співпраці, вимагали доповідати про обстановку. Інакше він би не поводився так нахабно і впевнено.

Тому Семен Васильович вирішив, що треба відверто поговорити зі Строкачем. Щоб його минуле не шаруділо десятками паперів по кабінетах штабу та органів держбезпеки, щоб про нього не шепотілися в штабі і не посміхалися єхидно в НКВС.

Але наступного дня Тимофій Амросієвич не з’явився в розташуванні з’єднання, а через день комісару не вдалося поговорити з начальником штабу віч-на-віч. Відбулося вручення медалі «Партизан Вітчизняної війни». Нагороджували кілька сотень бійців. Подія торкнулося кожного підрозділу. Весь день пройшов в урочистих клопотах.

До того ж, Семена Васильовича нагородили медалями першого та другого ступеня. У Радика до ордена Червоної Зірки додалася медаль «Партизан Вітчизняної війни» першого ступеня.

За день до виходу в рейд провели нараду за участю командирів рот і політруків. Говорилося про рейд до Західної України.

Перед командирами і політпрацівниками виступили Коротченко і Строкач. Вони поставили завдання. Нанесення оперативно-стратегічних ударів з перевезень живої сили і техніки противника, знищення залізничних вузлів і станцій, мостів, диверсій на нафтопромислах, організація партизанського руху в Прикарпатті.

У другій половині дня всі разом поїхали проводжати в рейд з’єднання Федорова. Семен Васильович теж не встиг переговорити зі Строкачем на хвилюючу його тему. Проводи були теплими. Руднєв навіть обмінявся з комісаром з’єднання Федорова Дружиніним білою угоркою. Робити такий вчинок йому дуже не хотілося. Він звик до свого коня.

Але під час проводів панувала така тепла і довірча обстановка, що не обмінятися кіньми було просто неможливо. Кінь Дружиніна був теж гарний.

На наступний день, 12 червня 1943 року, з’єднання Сумських загонів теж відправлялося в рейд. Один на один зі Строкачем комісару вдалося побути зовсім небагато. Семен Васильович попросив поклопотати за сім’ю. Кілька разів поривався відверто сказати, що його хвилювало найбільше.

Не вийшло. Зате вони ґрунтовно згадували про Далекий Схід, про те, що і той і інший служили на кордоні.

Тимофій Амросієвич передав комісарові маленький годинник з дарчим написом командувача партизанським рухом К. Є. Ворошилова.

Семен Васильович довго розглядав їх. Потім повернув Строкачу.

— Мені їх тут навряд чи вдасться зберегти. Передайте, будь ласка, Домні Данилівні.

— Із задоволенням виконаю ваше прохання, — відповів Тимофій Амросієвич.

І ось бійці построїлися недалеко від річки Уборть. Проводи проходили в урочистій обстановці. Клацали фотоапарати, тріщала кінокамера. З’єднання стрункими рядами рушило в бойовий похід. Руднєв пропустив вперед вози та колони людей. Настали хвилини хвилюючого прощання.

Міцні чоловічі рукостискання і поцілунки. Дем’ян Сергійович, не соромлячись, витирав хустинкою сльози на щоках.

Тимофій Амросієвич сказав:

— Бережіть людей!

У відповідь Руднєв передав привіт Батьківщині, партії. Він сів на гнідого коня. Пришпорив його, щоб швидше віддалитися від Коротченко і Строкача, приховати сльозу, яка набігла на очі.

Від’їхавши на відстань, Семен Васильович обернувся. Коротченко і Строкач продовжували стояти на березі річки. Вони махали кашкетами.

Як дивно влаштований цей світ. Йому махає кашкетом генерал держбезпеки. І хоча вони обидва генерали, але у Строкача великі повноваження вершити людські долі. Якби вони зустрілися у внутрішній в’язниці управління Хабаровського НКВС, він би, напевно, повів себе зовсім не так. Просто, тут інша обстановка: вони захищають країну від ворога, відправляються в черговий рейд, не знаючи, що їх чекає попереду. Деякі з них ніколи не повернуться назад.

Для прийому літаків з вантажами на аеродромі в розташуванні з’єднання Сабурова сумчани залишили шосту роту. Знаючи, що цим літаком повинен прилетіти Вершигора, Руднєв подбав про засоби пересування для Петра Петровича, щоб його забезпечили харчуванням, поки рота не наздожене своїх.

Він з нетерпінням чекав помічника командира з’єднання з розвідки. Він написав листа дружині, в якому намагався її заспокоїти. І чекав вісточки від маленької Ньоми. Як вона там облаштувалася в Москві? Як Юрик?