Софі Періно - Дочка Медічі

Перш ніж відповісти, я чекаю, поки ми випередимо інших на кілька ярдів.

— Краще називайте мене «ваша високосте».

— Це нерозумно. Я зватиму вас Маргаритою, а ви звіть мене Генріхом, доки не матимете права назвати мене вашим чоловіком.

Не знаю, чому я не подумала про це раніше, проте я з жахом усвідомлюю, що не можу назвати мого кузена його християнським іменем. Генріх — поширене ім’я, але, попри те, що одного з моїх братів звуть так само, коли я промовляю ім’я «Генріх» уголос, я завжди думаю про мого коханого герцога.

Король Наваррський зупиняється.

— Скажіть моє ім’я, я наполягаю.

— Пане, ви не в тому становищі, аби наполягати на чомусь. Моя мати може наказати мені гуляти з вами, але ви не маєте такої влади наді мною.

— Вагомий аргумент,— він знизує плечима. Боже, я ненавиджу цей жест. Він крокує вперед, тягнучи мене слідом.— У Франції я мушу грати роль гостя. Це непогана роль, особливо враховуючи, що я — перший принц крові, й лише Валуа впливовіші за мене. Тому я поки що дозволяю вам звати мене, як бажаєте. Однак пам’ятайте,— він крадькома дивиться через плече, виявивши, що король, який тримає під руки матір і дружину, звернув на іншу стежку й покликав за собою всю свиту,— коли ми одружимось, вам доведеться підкорятися мені, а не вашій матері.

Кузен докоряє мені, але робить це якось невпевнено. Він відводить погляд, дивлячись на безхмарне небо.

— У королівстві Наваррському теж буває жарко, але наша спека відрізняється від тутешньої. Можливо, впливають гори. Гадаю, ви терпітимете її краще.

Не думаю, що зможу терпіти бодай щось у Наваррі.

Ми мовчки йдемо. Яке важке випробування! Піт заливає мені спину. Чути, як удалині жваво розмовляють придворні. Натомість мене змусили блукати наодинці зі своїм кузеном. Праворуч від нас я помічаю грот. Не втримавшись, я дивлюсь у той бік, згадуючи кращі часи й приємніше товариство.

— Саме те, що нам треба,— каже мій кузен,— можна сховатися в тінь,— вочевидь, його погляд стежив за моїм. Як же я шкодую, що подивилася туди. Звернувши на стежку, він заводить мене всередину і відпускає мою руку. На мить я заплющую очі й згадую, як ми востаннє зустрічалися тут із Генріхом, як я роздягалася для нього в місячному сяйві.

Голос кузена розвіює мої мрії.

— Чудово!

Я розплющую очі й бачу, як він обмацує одну з керамічних ящірок. Потім, присівши навпочіпки, розглядає жабу. Він радіє, немов дитина. Добре, що поряд із нами нікого немає.

— Вам завжди подобалися жаби,— кажу я, бажаючи поглузувати з нього.

— Вони й досі мені подобаються,— відповідає він, не зважаючи на мою інтонацію і демонструючи цілковиту відсутність світської холоднокровності.— Цей маленький приятель бездоганний. Здається, він ось-ось закумкає,— несподівано він імітує жаб’яче кумкання. Низький, горловий звук відбивається від стін. Цікаво, що подумав би про нас який-небудь придворний, якби випадково потрапив сюди?

— Ваша величносте, нам краще приєднатися до інших. Не годиться нам залишатися на самоті в безлюдному місці.

Випроставшись, він каже:

— Невже ви боїтесь, що після ваших учорашніх слів я поводитимусь непристойно? Вважаєте свою руку такою привабливою?

— Ні. Насправді я впевнена, що ви не відчували вчора особливого бажання цілувати мені руку. Це був знак.

Він усміхається. Потім, запропонувавши руку, виводить мене на сонце. Закривши очі долонею, я озираюсь: компанія короля Наваррського мені вже набридла. Угледівши Карла біля фонтана, я кажу:

— Ходімо, приєднаємось до його величності. Зрештою, ви погодились прийняти мою руку, аби стати ближчим до короля, чи не так?

Коли ми наближаємось, мати пильно дивиться на нас.

— Сину мій,— каже вона, потискаючи руку короля Наваррського,— сподіваюсь, ви не заперечуєте, що я трохи зарано звертаюсь до вас так. Підходьте з Маргаритою й сідайте поруч зі мною. Будемо всі разом у затишному родинному колі.

Вона каже це так, наче моя родина колись була «затишною».

— Я знаю, ви сумуєте за матір’ю,— веде далі її величність.— Можливо, я допоможу вам пережити цю втрату ніжним ставленням до вас.

Я пригадую, що говорив про неї мій кузен, коли прибув до Лувру: він не має ілюзій щодо її величності, і той факт, що вона не знає його як слід і вірить, що може обдурити, дає йому перевагу. Це вельми приємне відкриття. Не виключаю, що я радше підкорюся моєму кузенові, ніж моїй матері.

— Пані,— відповідає мій кузен,— листи моєї матері не дають вичерпного уявлення про вашу доброту.

Я кашляю, приглушуючи сміх.

Карл нахиляється вперед, аби краще бачити нашого кузена.

— Коли ми вирушимо на війну з іспанцями, ви маєте взяти командування.

Мене дивує бажання Карла здійснити вторгнення до Нідерландів із такою метою. Це свідчить, що його прихильність до адмірала починає переважувати прихильність до її величності, принаймні зараз.

Обличчя матері хмарніє.

— Ми не воюватимемо з іспанцями.

— Чому ні? Ми з адміралом обговорювали це вчора ввечері.

Аж раптом на боковій стежці з’являється Коліньї — неначе почув, що його згадують. Він прямує до нас.

Карл підводиться й обіймає його.

— Вітаю вас, батьку.

Чути, як мати скрегоче зубами.

— Ваша величносте,— обличчя старого адмірала серйозне,— дон Федеріко де Толедо атакував сеньйора де Жанліса та його війська у К’єврені. Вижило не більше двохсот французів.

— Ха! — скрикує