Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

Тим часом губернатор усе ще стояв біля Абая:

— Отже, ви гадаєте, що зла в світі більше, ніж добра?

— На жаль, так, ваше превосходительство…

— Значить, ви ще й звинувачуєте інших, замість того щоб захищатися від багатьох обвинувачень? І ви гадаєте, що можете щось довести?

— Певен, що зумію.

— Що ж, побачимо! Ідіть за мною,— коротко кинув губернатор і пішов уперед.

Абай, вийшовши з ряду казахів, твердим кроком пішов за губернатором.

Ніхто не зрозумів, що сталося. Абай і сам не міг втямити, про що, власне, хоче говорити з ним губернатор. Йому було ясно тільки одне: своїми відповідями він примусив губернатора звернути на нього увагу. Готовий до будь-якого допиту, Абай, гордо піднявши голову, ішов за генералом, вирішивши, що і надалі буде триматися так само незалежно.

А за цей час сталися вигідні для Абая зміни. Хоч досі ще ніхто не знав, з яким наміром повів за собою Абая губернатор, нові ряди волосних і біїв, що гнулися спочатку перед губернатором, тепер точнісінько так само простягали руки і Абаєві, виявляючи підлесливу повагу і промовляючи: «Будь щасливий, мірза!», «Хай зійде слава на тебе, мірза!» Абай ішов, не промовляючи і слова. Але губернатор мимоволі звертав увагу на те, як ставляться ці люди до Абая.

Абай ледве стримував глузливу посмішку, бачачи, що діється навколо. Розраховуючи налякати Абая, губернатор, сам того не помічаючи, на смерть перелякав усіх цих баламутів і охочих до інтриг. Так створилося зовсім несподіване і справді кумедне становище, що сплутало всі карти і багатьох дуже збентежило.

Церемоніал зустрічі закінчився. Генерал обійшов усіх, привітався з кожним і тепер йшов повз волосних назад. Зустрічні, склавши руки на грудях, знову низько вклонялися йому. І повз них спокійною і повною гідності ходою ішов Абай.

Натовп зустрічаючих бачив, як губернатор, уже відійшовши, обернувся, знову сказав щось Абаєві, що все йшов за ним, і обидва попрямували до білих юрт у супроводі почту. Уразбай і Жиренше, подавшись наперед, виглянули з ряду аткамінерів. Куди вони йдуть? Чи до себе веде його генерал, чи біля білих юрт передасть жандармам?

Раптом Жиренше вдарив себе по стегну вдвоє складеним канчуком: губернатор разом з Абаєм увійшов до восьмистулчастої білої юрти, відведеної тільки для жандарала. Весь почет спинився перед входом, нерішуче постояв біля нього і незабаром розбрівся по сусідніх юртах.

Почали розходитися й аткамінери. Але Жиренше і Уразбай не могли зрушити з місця, мовчки очікуючи, що далі буде. Поблизу них стояли Дармен, Баймагамбет і молодий жигіт Серкеш. Вони теж не відривали погляду від губернаторської юрти.

— Добра ознака. Тепер вороги луснуть від заздрощів! — казав Серкеш, мружачи маленькі розкосі очі.

Баймагамбет радісно підштовхнув Дармена і показав йому на поліцейського, що йшов до юрти:

— Е-е, Дармен, глянь: бачиш, урядник несе на підносі чай? Ну, наша взяла!

Дармен і Серкеш зареготали, а Жиренше і Уразбай, нахмурившись, одвернулися, удаючи, ніби нічого не чують, хоч усе в них кипіло від злості і досади. До них підійшов Ракіш, якому не терпілося поплескати язиком, а з ним ще двоє волосних:

— Куди повели Абая? Як ви гадаєте, що це має означати, Уразеке?

Дармен і Баймагамбет перезирнулися і, без слів зрозумівши один одного, навперебій заговорили, наче обмінюючись думками, але так голосно, щоб і Жиренше з Уразбаєм, і інші аткамінери чули їх:

— Е-е, недарма люди казали, що Абай і жандарала умовить!

— Авжеж, так воно і вийшло. Мабуть, цей жандарал інших казахів і за людей не вважає.

— А ти бачив, як він з нашими волосними вітався,— засміявся Дармен.— Нікому й слова не сказав. Мабуть, за ніщо їх має, а бляхи їхні вважає щось на зразок собачих нашийників…

— Так воно і є,— підтакнув Баймагамбет.— Сам радник казав: «Що там волосні? Над усіма ними начальником буде Абай!»

— Радник ще казав, коли Абай-ага розмовлятиме з жандаралом, він стане головним бієм на шербешнаї.

— А що ж? От побачиш, що з цієї юрти він сьогодні і вийде головним бієм!

— Звичайно! Адже це не наші казахи говорили, а сам, радник. А він же все знає, про що думають власті.

— Дивись, все ще сидять удвох,— значуще проказав Баймагамбет.— І чай уже попили, а все ще розмовляють.

Дармен кивнув головою:

— Ну, а як же?

Ракіш і його приятелі з самого початку розмови спинилися, прислухаючись, і знаками підкликали до себе ще кількох волосних. Не витримав і Жиренше. Хоч який він був злий і роздратований, він теж підійшов ззаду до Дармена і, схиливши голову, наче цап, що побачив собаку, стояв, стараючись не прогавити й слова.

Дармен і його друзі, удавши, що тільки тепер помітили волосних, замовкли, немовби не бажаючи ділитися новинами з іншими. Ракіш і ще один молодий волосний почали приставати з розпитами:

— Е-е, рідні мої, значить, сам радник так думає?

— Тю, які наші казахи невігласи! — казав Ракіш. — Заздрять Абаєві… Є й, такі собаки, що йому лиха зичать!

Ще вчора в юрті Уразбая він першим почав ганити Абая, а тепер, прочувши, що вітер дме в інший бік, миттю переметнувся. Знаючи, що Дармен — один з Абаєвих улюбленців, він з усіх сил намагався завоювати його довір’я. Жиренше і Уразбай добре це розуміли. Презирливо глянувши на нього, вони відійшли, похмурі і насторожені.

У юрті ж тим часом між Абаєм і губернатором точилася незвичайна розмова.

Губернатор говорив з явним роздратуванням. Залишившись з Абаєм віч-на-віч, він не став ховати цього.

— «Боротися», «боротися»,— гнівно повторив він слова Абая.— Я бачу, ви й справді небезпечна людина. Недарма на вас скаржаться багато поважних людей з багатьох волостей. Вас слід забрати із степу! Я викликав вас сюди, щоб ви самі визнали свою провину. Не думайте легко відбутися. На підставі того, що мені про вас відомо, я можу просто звідси відправити вас у семипалатинську тюрму, а потім і далі — на каторгу, в такі місця, звідки ваш голос ніколи не дійде до цього степу!.. Відповідайте мені: що вам потрібно, чого ви домагаєтеся, розпалюючи в степу смуту? Чому з усіма степовими властями, які я поставив, ви ворогуєте?

Побачивши губернатора вперше там, перед волосними, Абай на його обличчі не прочитав нічого доброго для себе. Тепер він зрозумів, яка небезпека нависла над ним. Але та тверда рішучість до боротьби, яка виникла в ньому, коли він сміливо пішов слідом за генералом до його юрти, зараз тільки зміцніла. Ні страху, ні хвилювання він не відчував. Вибух губернаторського гніву його не