Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

генерал, військовий губернатор, начальник усієї волості. Поліцмейстер, який надавав особливого значення цьому першому виїзду генерала в степ, додав до звичайного почту ще багатьох жандармів і поліцейських. Разом з жандаралом приїхали і його радники, перекладачі, секретарі. Натовп чиновників і поліцаїв заповнив усю територію Кара-Молинського ярмарку.

Побачивши такий пишний і блискучий поїзд, волосні й аткамінери жваво загули, висловлюючи своє захоплення. Вони все стояли, чекаючи, поки прибуле начальство вийде з юрт, щоб зустрітися з ними. Проте це сталося не дуже скоро. Мабуть, начальство приводило себе в порядок після довгої курної дороги.

Абай, якому належало бути серед зустрічаючих, пішов до них тоді, коли начальство вже прибуло. Ідучи до натовпу аткамінерів, він зустрів знайомого товмача і спитав його, чи приїхав з губернатором Лосовський. Той, знаючи, як дружньо ставиться Лосовський до Абая, відповів, що він тут, і взявся передати йому Абаєве прохання про побачення.

Лосовський справді вийшов з юрти і підійшов до Абая. Але сьогодні чиновник особливих доручень при генерал-губернаторі зовсім не був схожий на колишнього радника Лосовського. Він привітався з Абаєм сухо і гордовито і, не давши йому розкрити й рота, холодно сказав:

— На жаль, сьогодні я нічим не можу бути вам корисним. Погані ваші справи. Дуже погані. Ви самі повинні розуміти чому. Людина ви тямуща, досвідчена, розумна. І навіть освічена. Мабуть, саме через це з вас більше і спитають. Більше нічого вам сказати не можу, бажаю всього найкращого.

Оце було все, чим зустрів Лосовський Абая. Абай підійшов до Баймагамбета і Дармена, які чекали його осторонь.

— Бачили ви, як він перелякався? Навіть не спитав, що я від нього хочу,— сказав Абай зовні спокійно, але добре розуміючи, що може означати таке ставлення до нього Лосовського.— А я ще сподівався на нього, вважав чесною людиною, не позбавленою справедливості! Виявилося, він терпів мене, коли я не був йому небезпечним, а тепер, коли мене почали обходити навіть повітові, і він змінився до мене.

Він рушив до натовпу очікуючих. Аткамінери зосередили всю свою увагу на білих юртах, і майже ніхто не помітив приходу Абая. Кожен думав тільки про те, чи помітить його начальство цього разу, чи почує хоч два слова. Мріючи про це, всі вони витягали шиї, протискувалися наперед, нетерпляче тупцювали на місці.

Поведінка Лосовського не стільки стурбувала скільки засмутила Абая. Дехто привітався з ним, він відповів, тільки кивнувши головою.

Нарешті біля юрт начальства знялася метушня. З’явились поліцейські, стражники, засяяли на сонці блискучі гудзики, піхви шабель, галуни погонів. По ряду волосних, немов вітерець, пробіг тривожний і улесливий гомін:

— Он ідуть…

— Начальство іде..,.

— Оязи вийшли! Всі троє!

— Дивіться, дивіться, зараз вийде жандарал…

— Вміє начальство надати собі статечності…

— Гляньте на жандармів: як очі витріщають, як гнуться!

— Хоч кого налякають! У мене по спині мороз…

Почет губернатора вишикувався двома рядами від юрт до натовпу тих, що зустрічали, утворивши посередині прохід. У цьому проході показалася група гордовитих гостей, сяючих мундирами, еполетами, хрестами, медалями.

Попереду йшов літній генерал — військовий губернатор Семипалатинської області. Це був огрядний, самовдоволений чоловік з сивою широкою бородою. З-під густих еполетів, срібних аксельбантів, широкого золотого пояса, орденів, хрестів і медалей, що закривали всі груди, його мундира майже не було видно. Почет ішов кроків за три-чотири позад нього. Тут були всі три повітових начальники у поліцейських мундирах, селянські начальники, радники, чиновники в чорпих віцмундирах або сюртуках.

Улесливий шепіт, схожий на шум очерету, що його пригинає порив вітру, пролетів у натовпі очікуючих:

— Жандарал… Жандарал…

— Білий жандарал…

— Яка постава!.. Як іде!..

Губернатор підійшов до шеренги волосних. До нього підскочив низенький, кругленький товмач-казах з неспокійними розкосими очима. Але перекладати йому нічого не довелося.

Першим привітався з губернатором волосний Ракіш. Притиснувши до грудей гостроверхий малахай, підбитий чорним смушком, він швидко низенько вклонявся. Здавалося, начебто хребет йому перебито кулею і він ніяк не може випростатися. Ноги його дрібно тремтіли. Хоч був він у розквіті сил, але зараз виглядав старезним дідуганом, що не володіє ні своїми рухами, ні язиком. Він міг тільки пробелькотіти майже шепотом: «Здарасті, пане!..»

І всі інші волосні притискали до живота або грудей свої малахаї і шапки, низько вклонялися, в усіх був такий вигляд, наче їм раптом схопило живіт, і всі, так само, як і Ракіш, повторювали: «Здарасті, пане… здарасті, пане…»

Дивлячись на це, повітові начальники, що йшли за губернатором, не могли стримати пихатої усмішки. Ряд волосних уже кінчився, але ніхто не назвав свого імені, не відрекомендувався губернаторові, не сказав жодного путящого слова. Тільки й чулося пихтіння аткамінерів, що вклонялися, та напівпридушений зляканий хрип: «Здарасті, пане…»

Тепер губернатор підійшов до Абая, на якому не було ні мундира, ні каптана в галунах, ні знака на шиї, ні медалі. Одягнений у добре пошитий з тонкого сірого сукна довгий бешмет міського покрою, Абай, що стояв спокійно і вільно, не змінив своєї повної гідності пози і тоді, коли генерал підійшов до нього дуже близько. Губернатор окинув його швидким поглядом. Цей огрядний, красивий казах зі спокійними розумними очима, який так різко вирізнявся з-поміж решти і одягом, і поведінкою, мимоволі привернув його увагу. І коли генерал простяг руку, казах, на його подив, не зігнувся вдвоє, як інші, а тільки нахилив голову і повагом промовив:

— Здрастуйте, ваше превосходительство! Ібрагім Кунанбаєв,— назвав він себе.

Генерал, відступивши на крок, знову глянув прямо на Абая.

— Кунанбаєв?.. А-а, той самий Кунанбаєв, який баламутить народ? Чому ви так поводитеся?

— Причина проста: закон життя, якому корюся не тільки я, але й ви…

— Який закон? — генерал нахмурився.

— Боротьба. Хіба не в боротьбі розвиваються всі живі істоти? Борюся не тільки я, але і ви, ваше превосходительство.

Губернатор відступив ще на крок і з наростаючим гнівом оглянув Абая з ніг до голови. Його дратувала незалежна поведінка цього казаха. «Мабуть, доноси й скарги мали підставу,— подумав генерал.— Може, зараз-таки треба дати наказ заарештувати цього вільнодумця?»

І генерал заговорив суворо і різко:

— Проти чого ж ви боретесь? Я чув, проти влади?

— Ні… Проти зла.

— Коли так, чому ж вас багато хто недолюблює?

— А що ж тут дивного, ваше превосходительство? Чого більше в житті — зла чи добра? По-моєму, зла і лиходіїв, що чинять його… Значить, і голоси їхні чутніші…

Розмова їхня привернула загальну увагу. В гурті біля Уразбая тривожно зашепотіли:

— Про що вони там говорять?..

— Чи не викрутиться часом він, якщо жандарал його слухає? — пробурмотів Молдабай.

Уразбай занепокоєно смикав Жиренше, який теж не розумів по-російському: