Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

запевнила, що останні місяці Олівер жив добре й щасливо і журився лише тим, що не мав змоги побачити свого колишнього заступника й друга.

– Дякую! – мовив старий джентльмен. – Це для мене велика, велика радість. Але ж ви мені не сказали, де він тепер, міс Мейлі. Даруйте мені, що я дозволяю собі вам дорікати, але чому ви не взяли його з собою?

– Він чекає на вас надворі в кареті, – відповіла на це Роза.

– Надворі! – скрикнув старенький пан, вискочив прожогом з кімнати й кинувся вниз до карети.

Коли двері за ним зачинилися, містер Грімвіг підвів голову й, послуговуючись задньою ніжкою стільця як віссю, обвів, не підводячись з місця і спираючись руками одночасно на стіл і на ціпок, тричі круг навколо неї. Після цього антраша він підвівся й прошкутильгав дуже швидко з десяток разів туди й сюди по кімнаті, потім нараз зупинився як вкопаний перед Розою і цмокнув її просто в щічку без жодних передмов.

– Тс! – заспокоїв він її, бо вона схопилася із свого місця, трохи збентежена цією надзвичайною поведінкою. – Не турбуйтесь. Я настільки старий, що міг би вам бути за діда. Ви мила дівчина. Ви мені подобаєтесь. Ось вони!

І справді, не встиг він відскочити від неї і плюхнутися назад у своє крісло, як до кімнати повернувся містер Броунлоу з Олівером. Містер Грімвіг зустрів хлопчика досить доброзичливо, а щодо Рози, то одна хвилина цього радісного побачення винагородила її стократ за всі її турботи й хвилювання.

– Але тут ще не всі – про когось забувати теж не годиться, – мовив містер Броунлоу, дзвонячи в дзвіночок. – Попросіть сюди, будь ласка, місіс Бедвін!

Стара економка негайно з’явилася на поклик і, зробивши чемного реверанса, зупинилась біля порога, чекаючи на розпорядження.

– Ви почали щось занадто недобачати, Бедвін, – мовив наче трохи незадоволено містер Броунлоу.

– А звісно, сер, – одказала бабуся, – хіба видано, щоб за моїх літ очі ставали гостріші?

– Кому-кому, а мені це вже добре знати, – одказав містер Броунлоу. – Вдягніть-но краще окуляри – може, тоді ви побачите, нащо вас сюди покликано?

Старенька почала лапати в кишені рукою, але Олівер не міг уже терпіти і в одну хвилину опинився в її обіймах.

– Господоньку милосердний! Та це ж мій малесенький безвинний хлопчик! – скрикнула старенька пані, голублячи його.

– Моя люба старенька нянечко! – скрикнув Олівер.

– Він повернувся – я знала, що він повернеться, – приказувала бабуся, не випускаючи його з обіймів. – Який він гарнесенький і огрядненький і знову вдягнений по-панському. Де ж ти був увесь цей довгий, довгий час? Те саме моє любе личко, тільки не таке бліде, ті самі ласкаві очі, тільки не такі сумні. У мене ввесь час стояли перед віччю оці його оченята та його тиха усмішка; вони ввижалися мені щодня поруч з голівками моїх власних любих діточок, що померли ще тоді, коли я була веселою молодичкою. – І приказуючи так, добра бабуся оглядала Олівера, чи він виріс за цей час, чи погладшав, а то знову притягала його до себе, голубила його і плакала, і сміялася на його плечі.

Залишивши місіс Бедвін з Олівером розважати душу на самоті, містер Броунлоу попрохав Розу перейти до сусідньої кімнати й почув там від неї все, що вона дізналася від Нансі; це його дуже здивувало й збентежило, а Роза пояснила йому також, чому вона не звірилася одразу на свого старого приятеля містера Лосберна. Містер Броунлоу сказав, що, на його думку, вона повелася дуже розсудливо, й залюбки згодився переговорити й порадитися в цій справі з шановним лікарем. Отже, щоб не гаяти часу, вони умовилися, що містер Броунлоу завітає до їхнього готелю о восьмій годині вечора, а що тим часом Роза обережно повідомить місіс Мейлі про всі події останньої доби. Після цього Роза з Олівером повернулися додому.

Розу не одурило її передчуття: вона анітрохи не перебільшувала розмірів обурення доброго лікаря. Заледве він почув про Нансі, як з уст його полився цілий бурхливий потік погроз і прокльонів; він забожився віддати її першу до рук зугарних Бледерса й Дефа і вже навіть одяг капелюха, щоб бігти кликати цих поважних осіб. Під впливом свого першого пориву він був би, звичайно, здійснив свій намір, ні на хвилину не замислившись над його наслідками; але, на щастя, містер Броунлоу (що теж був на цю хвилину не менш за нього схвильований і мав дуже запальну вдачу) втримав його мало не силоміць низкою логічних доказів, розрахованих на те, щоб заспокоїти його.

– Ну та що ж його в бісового батька чинити? – мовив палахкий лікар, коли вони обоє повернулися до кімнати, де на них чекали дами. – Чи, може, ми маємо висловити на письмі подяку всій цій грабіжницькій зграї чоловічої та жіночої статі й попрохати ласкаво прийняти кожного з них по сто фунтів на знак нашої поваги й подяки за їхню доброзичливість до Олівера?

– Ні, трохи не так, – заспокоїв його сміючись містер Броунлоу, – але ми маємо вести нашу лінію дуже м’яко й обережно.

– Ще чого! М’яко й обережно! – скрикнув обурений лікар. – Та я б їх усіх і кожного зокрема послав…

– Гаразд, але подумайте, чи досягнемо ми нашої мети, якщо ви їх пошлете туди, куди вам хочеться? – спитав його містер Броунлоу.

– Якої це мети? – спитав лікар.

– Дуже простої: з’ясувати Оліверове походження й повернути йому спадщину, якої його, коли вірити всій цій історії, позбавлено обманом.

– Ага, а я мало не забув про це, – мовив містер Лосберн, обмахуючись носовиком.

– Ось бачите, – провадив містер Броунлоу, – коли б ми навіть задовольнили прохання цієї безталанної дівчини й змогли б поставити перед судом усіх цих поганців, не нашкодивши їй особисто, то чого б ми зрештою досягли?

– Досягли б того, що принаймні кількох з них повісили б, а решту відправили б на каторгу, – відповів лікар.

– Чудово, – мовив усміхаючись містер Броунлоу. – Але я певен, що з часом вони й самі дограються до цього, коли ж ми візьмемося прискорювати цю подію, то, на мою думку, це буде просте донкіхотство; воно тільки зашкодить нашим власним інтересам, тобто – це все одно – інтересам Олівера.

– Чому? – спитав лікар.

– А ось чому. Цілком зрозуміло, що нам буде надзвичайно тяжко додлубатися до цієї таємниці, поки Монкс не опиниться в наших руках. Отже, ми мусимо поводитися дуже обережно й застукати його й нагнати на нього страху десь на самоті, без цих людей. Бо інакше, хай його навіть і злапають, – що ми можемо засвідчити? Де наші