Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

– О, я сам не свій… мені просто дух спирає… – почав хлопчик. – Господи! Невже ж я їх справді побачу і ви, нарешті, дізнаєтесь, що я казав вам щиру правду…

– Я іншого ніколи й на думці не мала, – ласкаво відповіла Роза, приголубивши його. – Але в чому річ? Про кого ти говориш?

– Я побачив того пана… – насилу відповів схвильований хлопчик, – того доброго, доброго пана… містера Броунлоу, що про них ми з вами так часто розмовляли…

– Де ж ти побачив його? – спитала Роза.

– Вони саме виходили з карети і ввійшли до одного будинку, – пролепетав Олівер, заливаючись радісними сльозами, – я не говорив з ними, я не міг до них заговорити, бо вони мене не помітили, а я сам так тремтів, що не міг догнати їх. Але Джайлз спитав за мене, чи вони там мешкають, і йому відповіли, що так. Ось гляньте сюди, – провадив Олівер, простягаючи до Рози клаптик паперу, – тут записано їхню адресу – я туди умить полечу! Що зі мною буде, коли я їх побачу й почую їхній голос!..

Роза не слухала більше нескладних радісних вигуків Олівера, а уважно прочитала адресу старого джентльмена: «Гревен-стрит, Странд» – і в ту ж мить вирішила скористатися з цієї несподіваної щасливої нагоди.

– Біжи швиденько, скажи найняти карету і приготуйся їхати – ми поїдемо разом, – мовила вона, – я тебе туди негайно відвезу, тільки скажу тітусі, що ми відійдемо на якусь часинку. Я буду готова вмент.

Підганяти Олівера не довелося, й менше як за п’ять хвилин карета вже везла їх на Гревен-стрит. Під’їхавши до будинку, де мешкав містер Броунлоу, Роза залишила Олівера в кареті, ніби щоб підготувати спочатку старого пана до несподіваної зустрічі з ним, а сама віддала слузі свою візитну картку й переказала своє бажання бачити господаря в одній вельми пильній справі. Незабаром він повернувся із запрошенням завітати до пана господаря і відчинив перед Розою двері вітальні. Дівчина побачила літнього джентльмена дуже милої вроди в темно-зеленому сурдуті. Недалеко від нього сидів старий пан у нанкових штанях і штиблетах; вираз обличчя цього пана був далебі не доброзичливий; він сидів, стискаючи в руках держальце товстого ціпка й спираючись на нього підборіддям.

– Ах, Боже мій, даруйте мені, моя панно, – мовив дуже ввічливо пан у зеленому сурдуті, швидко встаючи Розі назустріч, – даруйте… я гадав, що це якась настирлива особа з якимсь проханням… мені дуже шкода… сподіваюся, що ви пробачите мені мою неґречність? Прошу, сідайте.

– Коли не помиляюсь, я маю приємність говорити з містером Броунлоу? – спитала Роза, переводячи свій погляд з пана, що сидів, схилившись на ціпок, на пана в зеленому сурдуті.

– Так, моя панно, а це мій приятель, містер Грімвіг, – відповів господар, – будьте ласкаві, Грімвігу, залишіть нас на кілька хвилин на самоті.

– Ні, прошу, не турбуйтесь, поки що це не потрібно, – зауважила міс Мейлі. – Наскільки мені відомо, містер Грімвіг мусить добре знати справу, в якій я до вас прийшла.

Містер Броунлоу хитнув головою. Містер Грімвіг, що привітався був з дівчиною досить холодним поклоном, знову підвівся з крісла і вклонився їй удруге так само холодно й стримано.

– Я вас, звичайно, дуже здивую, сер, – почала, трохи ніяковіючи, Роза, – але колись ви поставилися дуже тепло й доброзичливо до одного мого маленького друга, і я певна, що вам буде цікаво знову про нього почути.

– Звичайно. Дуже цікаво! – мовив містер Броунлоу.

– Я кажу про Олівера Твіста, – одказала Роза.

Заледве ці слова зірвалися з її уст, як містер Грімвіг, що вдавав увесь час перед тим, ніби дуже пильно читає якусь товстелезну книжку, торохнув з усієї сили нею по столі й відкинувся безсило на спинку крісла; його мов правцем поставило; на обличчі його застиг лише один-єдиний вираз – надзвичайного, неймовірного здивування, а нерухомий погляд уп’явся в обличчя дівчини; але, засоромившись сам свого мимовільного хвилювання, він якось конвульсивно підскочив на кріслі й, дивлячись просто перед себе, глибоко й протяжно свиснув (здавалося, що цей посвист, замість вирватися з його легень і пролунати в повітрі, завмер десь у найглибших глибинах його шлунка).

Містер Броунлоу здивувався не менше за нього, хоча його подив проявився не так ексцентрично; він підсунувся ближче до міс Мейлі і мовив:

– Передусім, моя люба панно, зробіть мені ласку, облиште розмову про мою добрість; окрім вас, про неї ніхто ніколи нічого не чув; але якщо ви маєте змогу змінити чим-небудь ту лиху думку, що склалася в мене, на жаль, про цього бідного хлопчика, то благаю вас, швидше скажіть мені все.

– Про цього пройдисвіта! Щоб я свою голову з’їв! – пробубонів, не ворухнувши жодним м’язом свого обличчя, містер Грімвіг голосом, що виходив з надр його істоти.

– Це хлопчик із шляхетною вдачею і добрим серцем, – відповіла, червоніючи, Роза, – який, несучи на своїх дитячих плечах надмірний тягар, разом з тим зберіг почуття, які могли б зробити велику честь багатьом людям, ушестеро старшим за нього.

– Я маю шістдесят один рік, – мовив містер Грімвіг з таким самим скам’янілим обличчям. – А як цьому вашому Оліверові щонайменше дванадцять років, то я не розумію, кого ви маєте на увазі.

– Не вважайте на мого приятеля, міс Мейлі, він не думає того, що говорить.

– Ні, думає, – буркнув містер Грімвіг.

– Ні, не думає, – вже трохи роздратовано заперечив містер Броунлоу.

– Він охоче з’їсть свою голову, якщо він так не думає! – скрикнув його приятель.

– В такому разі він вартий того, щоб йому її відрубали, – одказав господар.

– А цікаво йому було б побачити того, хто насмілився б це зробити, – огризнувся містер Грімвіг, стукаючи ціпком по підлозі.

Зайшовши так далеко, обидва джентльмени нараз схаменулися, понюхали тютюнцю й приязно стиснули один одному руки (всі їх сварки завжди кінчалися так).

– А тепер, міс Мейлі, повернемося до того, що так зацікавило ваше добре серце, – почав містер Броунлоу. – Будьте ласкаві, скажіть мені, що вам відомо про цього бідного хлопчика, але спочатку я мушу вам сказати, що я вжив усіх можливих заходів, щоб його розшукати; крім того, відколи я виїхав за кордон, моя попередня думка, що він мене одурив і дав себе намовити своїм колишнім спільникам мене пограбувати, значно похитнулася.

Роза тим часом встигла зібрати свої думки. Тепло й просто оповіла вона про все, що сталося з Олівером з тієї хвилини, як він вийшов з господи містера Броунлоу (про побачення з Нансі вона вирішила розказати господареві наодинці), і наприкінці