Луї Фердінанд Селін - Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін

брову і зламав три зуби!.. щонайменше три! от його єство! але найгірше! з усього!.. як я сам себе прибив!.. як виривався!.. не дивно, що після цього мізки набакир і думки теж!..

І потім, зважте-но, у самому проваллі… бачив, як сам ліфт ходив угору-вниз, величезна кабіна ліфта, квадратна, лакована… наді мною… думав собі: чи це так насправді, чи ні?.. я був не сам у ямі, я вже казав… але хто?.. але що?.. а інші? а справді, оті дві гарпії! дві сестри!.. їхні обличчя наближалися… віддалялися… дві величезні мармизи… потім дві малесенькі мармизи…

— Годі про галюцинації, йолопе! Затям! ти на дні ліфтової шахти! ну то вилазь!

Завжди до себе дуже суворо ставлюся…

«Відпочив, полежав, от і добре! Ремона позбувся не для того, щоб тебе ліфт розчавив! годі мліти! мерщій! ставай на ноги!»

— Лілі! Піраме! Бебере!

Волаю! так! так! запевняю вас… так і є! волаю!.. у крові писок чи не в крові! справа вдачі!.. чую себе… слухаю… «Лілі! Лілі!..» відповіді нема… ні звуку з-під столу… тоді вперед! треба підвестися!.. годі лежати… чи перейматись іншими! поштовх!.. гоп! підстриб звідкись із глибіні!.. Боже, як болить!.. ох, забиття, садна, синці! але Лілі важливіша! але Лілі!.. не відгукується!.. Пірам не гавкає… о, нарешті!.. одна рука… друга!.. от я… плазом… ще коридору!.. бачу чималу розколину!.. просто посеред коридору… утричі ширшу, ніж щойно… вона меншає… вужчає… розгортається і згортається… удовж усього коридора! аж до вулиці… до бруківки… рухоме провалля посеред коридору!.. я не брешу… провалля… гукаю… гукаю…

— Лілі!.. Лілі!..

Уже не до сміху!.. перейшла на той бік?.. чи повернулася?.. до мене?.. мерщій, одним поривом! синці, забиття, садна! був повз, а тепер стриб! через розколину! пфлам! мов жаба!.. на той бік! плюхаюся назад до помешкання консьєржки!.. «Лілі! Лілі!» гукаю… Тарарабум! стеля? ні! якась маса падає на мене! чиєсь тіло!.. і я під ним зникаю!.. щось величезне на додачу!.. ох і вага! буфет? ні!.. тіло!.. це не ліфт! це чоловік! він! Норманс! а я злякався, як упав під ліфт! а тут Норманс, усією масою! я під ним! під вагою! зник під ним!..

— Докторе! докторе! прошу вас!

Як він мене злапав! повністю вкрив! щоб я не втік! не відповз!.. і кричить!..

— Заштрик, докторе! Рятуйте її! заштрик! мою дружину! мою Дельфіну!

Уже не хропе, говорить… щойно гучно хропів, а тепер говорить, але ледь чутно!.. щось наче белькоче, товстун такий!

— Дооооокторе!.. будь лас… лас… лас…

Але руками не белькоче! за горло мене вхопив… у них манія у всіх мене душити!.. а ще мушу їх рятувати!.. кричить до мене і шию мені скручує… підводить мене!.. потім знову навалюється! чавить мені груди, от Норманс… аж підскакує!

— Рятуйте її, докторе! Рятуйте! у неї слабке серце! серце! рятуйте!

— О-о-о-х… а-а-а-к…

Це я охаю… кавкаю…

— Професор Брамс сказав! знаєте професора Брамса?.. його рецепт вам показати?

— О-о-о-х… а-а-а-к…

Умираю…

— Рецепт у нас удома! у неї серце! серце!

— Тааак!.. Тааак!

Утрапляю видихнути тааак…

— Їй треба укол уабаїну!.. у вас є уабаїн?

— О-о-о-х… а-а-а-к…

Ледве дихаю… Кінець… з бика завважки… у мене на грудях…

— О-о-о-х… а-а-а-к…

— У неї серце, докторе! серце!.. ви знаєте професора Брамса?.. У нас є його рецепт!

І здушує ще гірше! гірше! «О-о-х! а-а-х!» йому відповідаю!.. мовляв, я згоден.

— О-о-о-х… а-а-а-к…

Рятунок долі! брррум! брррам! будинок зазнає удару! хилиться! справді! увесь паркет сторчма! Норманса підкидає, мене під ним!.. перекидає! і всі мішки із салом!

— О-о-о-х… а-а-а-к…

— О-о-о-х… а-а-а-к…

Нарешті можу дихати! дихаю!.. ми роз'єдналися!.. я головою в батарею… бррранг! і донггг! тепер у двері… маленькі, до комірки… де віники!..

— У мене немає, пане Норманс! нічого немає! нічого! кричу йому… ні штрикалки!.. ні голки!

Боюся, знову навалиться! нехай знає… аби лиш відчепився! так! баста!.. знову накочується! ба більше! хапає за матню!.. у гніві!

— Рятуйте мені жінку! рятуйте мені жінку!

Трусить мене, силує! тягне! волочить! усе знову гойдається! гойдається!

— Дельфіна! Дельфіна!

Своячка отямилася… і теж щось бекає, як і він… «Дельфіна! Дельфіна!»… бекають разом!.. мабуть, це від вибухів!.. Гортензія, своячка, я вам казав… яка теж була впала… тепер лягла… поряд з непритомною… інші сусіди тут… копошаться, метушаться, комашаться, белькочуть… бекають…

— Вона жива, докторе? Жива?

Мушу щось робити!.. але жахливо боюся товстуна!.. уявіть, нависає наді мною, поки її вислуховую! гай-гай, він не бариться, йолоп такий! хапає мене за руку… за поранену!.. як Ремон! тільки те й роблять, що мене мордують! оскаженіли всі!

— Облиште мене, Нормансе, мушу її вислухати!

Відпускає.

Схиляюся над непритомною… вислуховую груди… нічого не скажу!.. ні!.. вислуховую і мовчу… зиркаю на товстуна… очей з мене не зводить! вислуховую серце Дельфіни… схилився… голову схилив… спочатку грудна клітка… серце… потім лівіше… не кажу ні слова… тільки «чш-ш-ш!»… слухаю… у мене одне вухо вже ніяке, але друге чує дуже добре!..

— Жива?.. жива?

— Цить!.. Цить!..

Сказати чесно, не певен… відлуння струсів з-під землі, бомб звіддалеки, звукові враження, відгомін із глибіні ледь чутний, стишений, усе бринить, можна й помилитися… та й потім, зважте, моя розбитість! забиття душі і тіла! іще цей здоровило нависає, втупився!

— Жива?.. жива?

І всі сусіди несамовиті! і своячка!

— Дельфіна! Дельфіна!

Щоб я ще раз її вислухав!..

— Жива, докторе?.. жива?

Це він питає! уже сердиться!..

— Так! Так! кричу йому… щоб мене не вбив… сплітає руки… так, сплітає!.. вузлом!.. величезні руки!

Уже не вислуховую… сідаю долі… мацаю пульс…

— Померла, докторе? померла?

І вррромб! його кидає на мене! усю масу!

— Ні! ні!

Гадаєте, почув?.. накидається!.. уявіть собі слона з руками!.. хоче схопити за горлянку… схопив!.. підносить мене… тримаючи за шию! вишу! на його ручищах! Пані Туазель оговтується! стрибок! врізається йому в міжніжжя! хапає за