Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли рідна земля — Україна вільна
Ворогам і своїм — яничарам
Крикне: «Геть!?»
(Під землею гуркіт. Чути зпід хреста голос.)
Голос:
«Незабаром!
Іди, одпочинь, сивоусий борець,
Лицарство утіш: скоро мукам кінець!»
(Козак зникає).
(Якийсь час тихо. Світ збільшується, розливається по лівому боці сцени й там ізза хмар виступає мур і гратована брама з замками. Над брамою величезний чорний російський орел. Вартує двоє салдатів. Могила з хрестом — у тіні).
1-й салдат:
«Слишіш, брат, гаварят,
Что в адну із весенніх ночей
Здесь нечістая бродіт,
I прі свете какіх-то лучей
Нашу узніцу прочь-то виводіт, —
Как би нам не прішлось…
2-й салдат:
— А ти — брось
І не згадуй проти ночі лиха;
Адже грати міцні,
А замки все стальні, —
Встережем, дасть Бог, все буде тихо…
(Мовчаннє. Хрест прояснюється, чути гуркіт і нараз брама розчиняється-розсувається на двоє і ховає за собою переляканих вартових. Орел схиляється на бік. Виходить жінка в чорній киреї. Крізь кирею видно українське вбрання. На руках і ногах брязкають ланцюги. На голові колючий вінок).
Жінка:
«Третю сотню років
Від кайдан-ланцюгів
Тіло мліє моє, умліває;
Чорний, хижий орел
Із безцінних джерел,
З мого серця, скарби випиває.
Моїх діток-синів
Під серпанками снів
В одяг рабства, льокейства вбирає;
Сплять — не стогнуть вони,
Нерозумні сини,
В муках рабства, в занедбанім краї»…
2-й салдат (прислухаючись, ізза брами виглядає):
«О, Боже мій! Що чую я?
Мій рідний край, — земля моя,
Земля батьків, дідів моїх
В руках чужих?»…
Жінка (далі):
…І тільки в цю ніч, коли той народивсь,
Що першим був, перший сльозами заливсь,
Над долею матері плакав-ридав,
Але небезрадно — в сльозах гартував,
В горнилі душі меч двосічний кував:
Для тих, що скорились, меч помсти, ганьби,
Для тих, що катують, меч-гнів боротьби, —
У цю тільки ніч бачу знов світ ясний,
Надійний вінок одягаю рясний.
І жду, не діждуся, коли вже прийде
Той местник, що нових борців приведе;
Той местник, що вимріяв перший мій син
В часи безголов’я, найтяжчих годин,
Оддавши для його, за його усе,
За того, хто волю мені принесе…
І жду, не діждуся, коли він прийде
І волю і правду мені приведе?..
(Сідає стомлена коло могили. Задумалась. Ізза сцени (з лівого боку) виходить козак в новітнім убранні. Молодий, рухливий, але зажурений).
Козак:
«І знов до могили я йду в порожні, —
Біль в грудях гадюкою вється…
І досі не світять, не сяють огні
В горнилах, де зброя кується.
Ще й досі приборкані, приспані сплять, —
Будив, — деж там їх добудитись?
У ярмах живуть, ярм не хочуть скидать,
Щоб в ярмах і далі плодитись…
(Побачив жінку).
І знову в жалобі, заковану тут
Я матір ще раз зустріваю…
О, муки! Заліза невільничих пут
Ще й досі порвать не здолаю!
І чим же утішу невтішну її,
Коли нерозумнії діти
До слів найсвятіших байдужі, німі, —
Їм кров’ю б писать заповіти!
Яке тепер слово рухливе, живе
Утіхою може їй стати?
Хиба лиш, що поки Дніпро ще реве, —
Про волю він буде співати.
Тепер же її хоч замість колючок
Надійним вінком заквітчаю, —
Нехай хоч ці квіти, сей пишний вінок
Спасає її від одчаю.
(Скидає з жінки терновий вінок, надіває квітки надій.)
Жінка (тихо):
…Любий, славний сину мій
Як то мало тих надій…
Як то скоро всі вони
Обертаються в терни…
2-й салдат (З’являється ізза сцени. Рухи й бліде лице — виказують муки. Ступає непевно.):
Мій рідний край политий кров’ю дідів,
В чужих руках, а я… на службі у катів…
(Заходить знову за сцену.)
Козак (до могили):
Озвися, пославший по світу мене,
Чи довго мені ще блукати,
Немов у пустині гукати?
Чи скоро у грудях рабів спалахне
Гнів помсти за муки, за горе,
За Матерні муки, насильства, за болі,
За рабство синів, за наругу неволі, —
Озвися, чи довго, чи скоро?
Голос з могили:
Іди, буди,
Ще раз, ще раз;
Іде, гряде
Великий час!
Козак:
Іду, іду
Борців зберу і поведу…
(Упевненими кроками йде за сцену. Коли він зникає, з’являються чотири узброєні салдати, крадуться тихо, потім кидаються без слів до жінки, хватають і запирають знову за браму. Стають вартувати в чотирьох. Якийсь час тихо. Потім під землею чути гуркіт. Рівночасно — за сценою многоголосний спів. Салдати з жахом тікають).
(Співають на мотив: «Гей, не дивуйте»).
Гей, Отамане,
Батьку і пане,
Пляму неволі час стерти;
Підем з тобою,
Станем до бою,
Горді погордою смерти;
Підем з тобою,
Станем до бою,
Вирвемо Матір з неволі:
Світови всьому
Крикнем глухому
Про наші кривди та болі…
Жінка (ізза грат):
Ідуть, ідуть мої сини,
Розіб’ють грати-кайдани…
Голос з могили:
Ідуть, ідуть…
2-й салдат (З’являється змучений на сцені. Прислухується до співу і голосів):
А я що робив?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
