Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

– Ну, з ким не буває? – флегматично хмикнув Івор та пішов у своїх справах. На полювання, тобто. Він у ватазі головний добувач та годувальник, крім поставок Беатріче.

– Восьминіжко, якщо так піде і далі, то від нашого лісу залишиться одна пустка, побий мене грім! – вигулькнув Щогла.

– Та за що ж восьминіжка?! – вибухнула я.

Виявилось, що я приходжу до нього у снах, «злившись воєдино зі своєю навіженою кобилою» (ех, почув би Опал – одразу б показав, хто тут кобила), і якось Стецько вирішив порахувати всі кінцівки. Вийшло якраз вісім. А потім Стецько бачив, як я заснула верхи на Опалі, і ще раз переконався, яку він мав рацію.

– Восьминіжка, – повторив він.

– Дурник, – повторила я.

– Нуль фантазії, – хмикнув він.

– Так, з ломакою більшає, – хмикнула я.

Великий Наставник дивився осудливо.

– Керрі! – гукнув він. – Зганяй за Арто! Треба буде його допомога, щоб прибрати дерево, – (воно завалилось на наш тренувальний майданчик, а інший лаштувати не хотілось)

– Як скажеш, брателло, пане ватажку! – глузливо виструнчився хлопець та чкурнув виконувати доручення.

До слова, якщо інколи й потребували допомоги Ломикаменя, то завжди посилали за ним Керрі, вони були найкращими друзями. О, так: маленький непосидючий жевжик із не в міру довгим язичком та німий велет-силач. Хоча спочатку я лякалася тієї гори м’язів, згодом це минуло: у загрозливого на вигляд велета були такі добродушні й відкриті очі, що очікувати від нього підступу було неможливо.

– А ти досі не вивчила жестової мови, – зронив Піт. От відкіля він завжди знає, про що я думаю? Невже я так винувато дивлюся на Арто, поки він відтягує з дороги дерево, яке я звалила?

– Що, завтра і жести починаємо вчити?

– Як забажаєте, панно, – стенув плечима. – А зараз – шпага, – і поволік за собою.

Варто також сказати, що всіх, з ким я фехтувала, я поділила на чотири групи за рівнем майстерності (ах, така вже дворянська натура: прискіплива й педантична). По-перше, фехтувати у ватазі вміли всі – навіть Арчі, про якого я зроду такого б не подумала: це він з виду такий невпевнений та сором’язливий, а як за шпагу візьме-е-еться… Також скажу, що хоч всі мали загальну підготовку (фехтування, кулінарія, обробка поранень), у більшості були й вузько направлені навички. Той же Арчі – «придворний лікар», Горинич – метальник ножів, Івор – майстер лука й боєць на коротких кинджалах, джарайці – віртуози рукопашного бою і т.д.

Але повернімося до фехтування.

Отже: «рядовий» – такий суб’єкт вміє тримати шпагу в руці і навіть трохи нею махати, але Піт вибиває у нього цю шпагу виделкою (вибач, Тео, доведеться тебе здати). «Середнячок» – це всі, кого так називає Піт, але поки що цей рівень для мене недосяжний (поки що, а там і далі підемо). «Спеціаліст» – горда категорія, яку я присудила Гастону, бо він вибиває в мене шпагу однією рукою, а іншою тримає філософський трактат і вичитує найвлучніші вислови. І… «Майстер!» – урочисто вдаряють барабани. «Майстер» – таємнича особа на вершині піраміди, яка затикає за пояс усіх попередніх, разом узятих, та заслуговує чистого захвату. Іншими словами, великий Піт Аллен.

А тепер про голку і нитки. Як вже можна було здогадатись, верховий костюм – предмет вельми вибагливий та любить, коли за ним доглядають – а коли за ним доглядають так, як я, то він починає висловлювати палке бажання покинути цей світ. Так, усі мої костюми разом заявили, що вони «відлітають», і скоро мені доведеться замотуватися в покривало. Але ж я познайомилася з Беатріче! І, не гаючи часу, попрохала про нитки.

Навіщо розніженій дворянці нитки? О, до чого тільки не доводить нудьга! Якщо спитати, то ніхто не признається, але кожна друга дворянка у нашому королівстві вміє шити не гірше за передових кравчинь! Я навіть чула один скандал, що розігрався на цю тему. Тієї весни проходив конкурс найкращої сукні, і журі ледь не зомліло, коли виявилось, що сукню-переможницю пошила не та кравчиня, яка її подала, а поважна дворянка, яка нібито замовляла одяг у цієї кравчині. Ех! Бідолашна дівчинка так соромилась свого захоплення, що пішла на такий злочин!

Але я не соромлюсь. Справа була в тому, що я таки вибила у хлопців кілька сорочок та брюк, але всі вони були чоловічими. Ну, та що ж! Хіба це проблема? Мені в дитинстві було так нудно, що голкою я орудую не гірше вищезгаданої скандальної дівчинки!

І якось так стали зорі, що якраз цього ранку ватага збилась у якусь наступальну фігуру та поперла на «справу». А мені до того що? Правильно: тільки на руку, бо якраз пора відпочити від гартувань та взятися за витончений образ!

Таким чином, усі змотались, а я допалась до шиття.

«Роботи не так і багато. Отут розпороти, отут перешити, а отут і відрізати можна…» – критично обдивлялася матеріали, а думки невільно повертались до минулого вечора.

Адже саме вчора Беатріче принесла мені голку й нитки. А потім вона пішла до Тео. І цілий вечір вони воркували, як пара сизокрилих голуб’ят… А я дивилась, дивилась, дивилась… І якоїсь миті відчула: я знову починаю його згадувати.

Того самого «таємничого незнайомця», який врятував мені життя, який запросив мене на бал… і якого я лишила без відповіді, не знаючи, чи він живий, чи сеньйора Лефевр уже знищила його, як кожного пересічного, хто ставав у неї на шляху. О, я мала б забути його! Викинути з голови й задавити кожен спогад!