Ольга Джокер - Не кохай мене , Ольга Джокер

Коли я влаштовуюсь у кімнаті, то проводжу Жеку до вхідних дверей і проходжу на кухню. Влад не спить. Курить, дивлячись у вікно. Сумний і страшенно стомлений.

- Як ти, мала? - Запитує він.

- Нормально.

- Так вже і нормально, — невдоволено хмикає Влад. - Я ж, блін, просив... І його, і Арсена. Але більше  Яра. Бачив, що ти вуха... Ще зі школи.

- Про що ти його просив? — запитую, схрестивши руки на грудях.

- Щоб тебе ніколи і пальцем не торкався.

- Він мене не торкався! - обурено відповідаю братові. — Ти взагалі знаєш, що було б, якби не Яр? Та я б калікою залишилася! Сиділа б у селищі й кіз доїла, бо на більше була нездатна!

 - Я йому поверну фінансовий борг. Поверну та вб'ю.

- Владе, боже, припини! Я давно доросла! – кидаюся до його обіймів брата, щоб приглушити спалах люті. - І ми взагалі побралися!

- Сонь, не лікуй мене зараз, добре? - посміхається Влад.- Ти така чиста дівчинка, а він своїми ручищами до тебе... Якого біса?

Мої слова не дають абсолютно ніякого позитивного ефекту! Як об стіну горох! Влад багато розмовляє. Скаржиться, обурюється. І мати не оминає стороною. Твердить, що вона сука, бо незаконно виписала його з помешкання і під шумок продала. І вітчиму перепадає, бо сплавив мене для реабілітації Жарову. У його голосі стільки гіркоти, наче він розчарувався у всіх людях одночасно. І в мені навіть.

Влад наполягає, щоб я полетіла до Канади. Спочатку він дасть грошей. Далі будуть призові, зйомки у рекламі та інші фотопроекти. Ганна у фарбах окреслила мої перспективи. Мені здалося привабливо, а братові тим більше. Йому аби не з Жаровим, хоч на іншому кінці галактики.

Наступні два дні я не живу, а існую. Всі рішення за мене приймає Влад, а я сліпо довіряю йому себе і слухаюся, щоб полегшити занурення у нову реальність, яку він встиг забути.

На дзвінки Ярослава мені суворо забороняють відповідати. Брат стверджує, що різко обрубавши – буде не так болісно. І мені завзято хочеться йому вірити.

Ярослав дзвонить. Наполегливо, довго. Особливо коли повертається з відрядження. Якоїсь миті я просто не витримую і заношу його номер у чорний список. Влад все вирішить обов'язково. Заплатить за реабілітацію та проживання. Ми квити. А зараз я страшенно втомилася, ніби з мене випили всі життєві сили.

Поки Влад крутиться у справах, Женя майже безвилазно сидить зі мною на квартирі. Ми нікуди не ходимо, маємося від неробства і дивимося серіали.

Я даю згоду на подорож до Канади. Ганна розпочинає оформлення моїх документів. Повідомляє, що рішення чекати приблизно десять днів, але так як у неї в посольстві працюють хороші знайомі, то й того менше. Залишається небагато часу, і я втечу. Пройде якийсь час, і я усвідомлюю, що роблю правильно.

Одного вечора ми з Владом сидимо на кухні. Вечеряємо, розмовляємо. Серце стискається, коли він розповідає лише лайт-версію... десяту частину того складного шляху, який йому вдалося пройти, щоби вижити і повернутися.

Брат завжди для мене багато важив. Він був і за батька, і за матір. Тому йому я нікому і ніколи не довіряла. І якщо Влад стверджує, що полетіти – буде вірним рішенням, то я безвідмовно з ним погоджуюсь. Тим більше Ярославу не потрібне моє кохання. Він з самого початку попереджав про наслідки, але я не послухалася. Віддала йому все, що могла та вміла. Свою душу і серце, яке він розтрощив.

Владу дзвонять і наша розмова переривається. Він дивиться на екран телефону і насуплює брови.

- Так, алло. Вдома. Добре, зараз спущуся.

Нутрощі стискаються тугим вузлом, коли брат дзвінко кидає столові прилади і встає з-за столу.

- Хто телефонував? - Запитую його якомога спокійніше.

- Неважливо.

- Хто?!

Швидко тягнуся до телефону, намагаючись вивести брата на емоції. Я хочу знати. Повинна знати!

Влад грізно вимагає покласти мобільний на місце і ховає його в задню кишеню штанів.

- Жаров дзвонив. Я на пару хвилин до нього спущуся.

- Я з тобою!

- Ні, Соня. Ні, ні, ні. Послухай мене… Ти залишаєшся вдома, — твердо промовляє Влад, дивлячись мені у вічі. – Щоб не трапилося, ти не висуваєшся і не залишаєш територію цієї квартири.

Я нервово ковтаю і киваю. Чую, як провертається ключ у замковій свердловині та міцно зчіплюю зуби. Кинувши вечерю, відразу вилітаю на балкон.

На вулиці темно, але ліхтарі чудово освітлюють двір, тож я чітко бачу Ярослава, що стоїть біля автомобіля.

Немов по клацанню, він піднімає голову і дивиться прямо на мої вікна. Довго і пронизливо, вивертаючи  мою поранену душу.

Не дивися так, не дивись. Ти зробив мені надто боляче. Назад уже немає шляху.

Яр дістає з кишені телефон, знімає блокування і, здається, намагається мені зателефонувати. Сльози котяться по щоках, у горлі утворюється колючий ком. Я негативно хитаю головою, не маючи уявлення, бачить він мене чи ні.

Ти в мене у блоці. У блоці, чуєш? Досить. З мене досить.