Теодор Драйзер - Стоїк, Теодор Драйзер

словами, перемога залишиться за ним. Усі думатимуть, що вона змінила свою думку й примирилася з його самовільним, розкутим життям. Але ж ні, ніколи вона цього не допустить! До останньої хвилини терпіти приниження й образи? Нізащо! Але навіть зараз, всупереч її гнівному виклику, ось він лежить тут, перед нею! І поки вона дивилася на нього, позаду пролунали кроки. Вона обернулася. До неї наблизився дворецький Карр з листом у руці і сказав:

— Мадам, це щойно принесли для вас.

Ейлін спочатку зробила жест, наче наказуючи йому піти, але не встиг дворецький повернутися, як вона вигукнула:

— Дайте сюди!

І, розірвавши конверт, вона прочитала:

«Ейлін, я вмираю. Коли ці рядки дійдуть до тебе, мене вже не буде. Я знаю все, в чому я перед тобою завинив, і все, у чому ти мене обвинувачуєш, і у всьому виню тільки себе. Але я не можу забути ту Ейлін, яка допомогла мені пережити дні мого ув’язнення у Філадельфії. Утім, це не допоможе мені зараз, ані тобі, якщо я скажу, що мені шкода. Але чомусь я відчуваю, що в глибині душі ти все вибачиш мені, коли мене не стане. І також мене втішає те, що ти не будеш бідувати. Ти знаєш, я все для цього зробив. Отже, прощавай, Ейлін! Більше твій Френк тебе не засмутить — більше ніколи!»

Прочитавши ці останні слова, Ейлін підійшла до труни, взяла руки Ковпервуда у свої й поцілувала. Вона ще постояла трохи, вдивляючись в його обличчя, потім повернулася й пішла геть.

За кілька годин Карр, якого через Джеймісона та інших засипали питаннями про похорон, змушений був звернутися до Ейлін за розпорядженнями. Бажаючих бути присутнім на церемонії було так багато, що Карру довелося скласти для Ейлін список, який вийшов дуже довгим, так що Ейлін врешті сказала:

— Нехай приходять! Шкоди від цього вже не буде! Нехай містер Джеймісон і діти містера Ковпервуда влаштують усе, як вважають потрібним. Я залишатимуся в себе в кімнаті — мені недобре, тож я нічим не можу їм допомогти.

— Але, місіс Ковпервуд, чи не ви хотіли б запросити священика для надмогильної промови? — запитав Карр. Цю думку йому підказав доктор Джеймс, але вона була до вподоби релігійному Карру.

— Ах, так, покличте когось. Це не зашкодить, — сказала Ейлін; у цю хвилину їй згадалися її батьки, люди украй релігійні. — Але нехай кількість присутніх на панахиді буде обмежена — п’ятдесят людей, не більше...

Після цього Карр негайно повідомив Джеймісона, а також сина й дочку Ковпервуда, що вони можуть влаштувати, як уважають потрібним. Почувши це, доктор Джеймс зі­тхнув із полегшенням і поспішив сповістити про майбутню церемонію численних знайомих і шанувальників Ковпервуда.

Розділ 72

Того самого дня і наступного ранку до особняка Ковпервуда на П’ятій авеню приїжджали чимало друзів покійного, і ті з них, хто потрапив до списку Бакнера Карра, допускалися до труни, що стояла в просторій залі на другому поверсі. Натомість іншим пропонували відвідати церемонію похорону, яка мала відбутися наступного дня о другій годині на Грінвудському цвинтарі.

Тим часом син і дочка Ковпервуда відвідали Ейлін і домовилися з нею, що вони поїдуть усі разом у першій кареті, одразу ж за труною. Усі нью-йоркські газети гучно сповістили про передчасну, як то кажуть, смерть Френка Алджернона Ковпервуда, який лише півтора місяця тому повернувся до Нью-Йорка. Оскільки покійний мав дуже багато друзів і знайомих, писали газети, на похороні будуть присутні лише найближчі друзі родини, що, втім, не завадило величезній кількості людей прийти на цвинтар.

Отже, наступного дня опівдні похоронна процесія почала формуватися перед особняком Ковпервуда. Групи людей збиралися на сусідніх вулицях, щоб подивитися на це видовище. Одразу за катафалком їхала карета, у якій сиділи Ейлін, Френк Ковпервуд-молодший і дочка Ковпервуда Анна Темплтон. А далі, одна за одною, простягнувся ланцюг інших карет, що, повільно проїхавши широкою вулицею, під навислим свинцевим небом, в’їхали у ворота Грінвудського цвинтаря. Широка алея, посипана гравієм і облямована старими гіллястими деревами, за якими виднілися ряди надгробних плит і пам’ятників, піднімалася пологим пагорбом. Приблизно через чверть милі процесія повернула вправо, і за кілька сотень кроків меж високих дерев показалася висока і велична споруда склепа.

Він стояв самотньо — ближче ніж на тридцять футів навколо не було жодного пам’ятника, — північна подоба давньогрецького храму. Чотири витончені колони, близькі до іонічних за стилем, утворювали портик і підтримували правильний трикутник фронтону, без будь-яких прикрас чи релігійних символів. Над дверима, що ведуть у склеп, було ім’я, виведене великими чіткими прямокутними буквами: Френк Алджернон Ковпервуд. На трьох широких гранітних плитах лежали гори квітів, а масивні подвійні бронзові двері були розкриті навстіж чекаючи на іменитого небіжчика. Кожний, хто бачив цей мавзолей уперше, не міг не відчувати, що це визначний мистецький витвір, так він вирізнявся своїм суворим і величним спокоєм серед усього довкілля.

Коли склеп стало повністю видно з вікна карети, Ейлін знову і востаннє оцінила силу і вміння її чоловіка справляти враження на оточуючих. Але, навіть думаючи про це, вона заплющила очі, щоб не бачити цієї гробниці, і спробувала уявити собі Ковпервуда таким, яким вона добре запам’ятала його, коли він стояв перед нею, повний життя, впевнений у собі. Її карета зупинилася, чекаючи, поки катафалк під’їхав до дверей склепу; потім важку бронзову труну підняли і по­ставили серед квітів, перед кафедрою священика. Після цього всі вийшли з карет і пройшли на майданчик перед склепом, де був натягнутий широкий полотняний тент, під яким на них чекали лави й стільці.

В одній із карет поруч із доктором Джеймсом мовчки сиділа Береніс, спрямувавши нерухомий погляд на склеп, який мав назавжди сховати від неї її коханого. Сліз не було: вона не могла плакати і не плакатиме. Навіщо сперечатися з лавиною, що відняла в неї те, що було сенсом її життя? У всякому разі так вона відчувала і переживала все це. Вона знову й знову повторювала про себе одне слово: «Терпи! Терпи! Терпи!»

Коли всі друзі і родичі сіли, священик єпископальної церк­ви преподобний Гейворд Креншо зайняв своє місце на кафедрі; почекавши кілька хвилин, поки не стало зо­всім тихо, він