Теодор Драйзер - Стоїк, Теодор Драйзер

«Я воскресіння і життя, каже Господь; хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, повіки не вмре.

Я знаю, що мій Викупитель живий, і останнього дня він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадеться, і з тіла свойого я Бога побачу; сам я побачу Його, й мої очі побачать, а не очі чужі.

Ми не принесли в світ нічого, то нічого не можемо й винести. Господь дав, і Господь узяв; хай буде ім’я Господа благословенне.

Ось відміряв долонею Ти мої дні, а мій вік як ніщо проти Тебе, і тільки марнота сама кожна людина жива!

У темноті лиш ходить людина, клопочеться тільки про марне: громадить вона, та не знає, хто звозити буде оте!

А тепер на що я маю надіятись, Господи? Надія моя на Тебе вона!

Ти караєш людину докорами за беззаконня. Ти знищив, як міль, привабність її, кожна людина направду марнота!

Господи, пристановищем нашим Ти був з роду в рід!

Перше ніж гори народжені, і поки Ти витворив землю та світ, то від віку й до віку Ти Бог!

Ти людину вертаєш до пороху, і кажеш: Вернітеся, людські сини!

Бо в очах Твоїх тисяча літ, немов день той учорашній, який проминув, й як сторожа нічна.

Пустив Ти на них течію, вони стали, як сон, вони, як трава, що минає, уранці вона розцвітає й росте, а на вечір зів’яне та сохне!

Бо від гніву Твого ми гинемо, і пересердям Твоїм перестрашені.

Ти наші провини поклав перед Себе, гріхи ж нашої молодості на світло Свого лиця!

Бо всі наші дні промайнули у гніві Твоїм, скінчили літа ми свої, як зітхання.

Дні літ наших у них сімдесят літ, а при силах вісімдесят літ, і гордощі їхні страждання й марнота, бо все швидко минає, і ми відлітаємо.

Хто відає силу гніву Твого? А Твоє пересердя як страх перед Тобою!

Навчи нас лічити отак наші дні, щоб ми набули серце мудре![6]

Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові,

і нині і повсякчас і на віки вічні. Амінь.

Носії підняли труну, внесли її в склеп і помістили в саркофаг; священик став на коліна і почав молитися. Ейлін відмовилася ввійти до склепу, а тому й усі залишилися зовні. Невдовзі священик вийшов, важкі бронзові двері зачинили, і церемонію похорону Френка Алджернона Ковпервуда було закінчено.

Священик підійшов до Ейлін, щоб сказати кілька слів утіхи; друзі й родичі почали роз’їжджатися, і скоро місце навколо гробниці спорожніло. Тільки доктор Джеймс і Береніс затрималися в тіні крислатої берези, оскільки Береніс не хотілося йти разом з усіма, а потім повільно стали спускатися звивистою стежкою. Пройшовши близько сотні кроків, Береніс озирнулася, щоб ще раз подивитися на місце останнього заспокоєння свого коханого, — склеп стояв високий, гордовитий у своїй незнаності: звідти, де вони стояли, ім’я вже не було видне. Високий, гордовитий — і однак невеличкий під прихистком величезних в’язів, що росли довкола нього.

Розділ 73

Після хвороби й смерті Ковпервуда Береніс ніяк не могла заспокоїтися, і тому вирішила перебратися у свій будинок на Парк-авеню, який був зачинений увесь час, поки вона жила в Англії. Тепер, коли її майбутнє стало таким непевним, цей будинок буде їй притулком, принаймні тимчасово, де вона зможе сховатися від представників преси. Доктор Джеймс погодився з її рішенням, адже так йому буде легше говорити, що вона кудись поїхала, і йому нічого не відомо про її нинішнє місцезнаходження. Ця хитрість з часом себе виправдала: після того як він кілька раз відповів, що йому відомо не більше, ніж повідомлялося в газетах, його перестали розпитувати.

Однак час від часу в пресі почали не тільки згадувати про зникнення Береніс, але висловлювати здогадки щодо її можливого місцеперебування. Чи не повернулася вона до Лондона? Лондонські газети спробували з’ясувати, може, вона знаходиться у Прайорс-Коув, але там розшукали лише її мати, яка заявила, що нічого не знає про плани дочки й репортерам доведеться почекати, поки вона не отримає якусь інформацію. Цю відповідь підказала сама Береніс у телеграмі, в якій просила мати поки нікому нічого не говорити про неї.

І хоч те, що вона зуміла перехитрити репортерів, принесло Береніс деяке задоволення, але в її власному домі вона лишилася зовсім самотньою, і майже всі вечори проводила за читанням. Та одного разу в «Нью-Йорк сандей» вона натрапила на статтю, повністю присвячену їй і її стосункам з Ковпервудом, яка її страшенно обурила. Хоча автор і називав її просто підопічною Ковпервуда, увесь тон статті був такий, щоб у читача створилося враження, що Береніс — спритна авантюристка, яка скористалася своєю красою, аби якомога краще забезпечити себе й одержати доступ до світських розваг. Таке тлумачення її почуттів і вчинків розгнівало, але й боляче вразило Береніс. Сама вона бачила себе зовсім інакше. Адже її завжди вабила краса життя і ті творчі прояви, що дозволяли розширити її сприйняття. Однак тепер, як вона розуміла, подібні статті повторюватимуться, ба більше — передруковуватимуться в інших газетах, і не тільки в Америці, але й за кордоном. Було очевидно, що її хочуть перетворити на романтичну героїню якоїсь драми.

Але що тут можна зробити? Де знайти місце, де б вона була недосяжна для такої уваги преси?

Схвильована і розгублена, Береніс блукала між полиць своєї бібліотеки, заставлених численними книжками, до яких уже давно ніхто не доторкався, і наосліп взявши одну з них, розкрила її навмання; її погляд упав на наступні рядки:

Частка мене є Бог, що у всякому створінні,

Він дарує вічність природі, але сам не є природа.

Він вклав розум і п’ять почуттів

У тіло, створене із Пракріті.

Коли Бог надягає тіло або відкидає його від Себе,

Він входить або йде, відділяючи розум і почуття

Від Себе, наче вітер краде запах