Олександр Ісаєвич Воїнов - Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ходімо, Майє, — сказав Миколка і взяв дівчинку за руку.
Схлипуючи, Майя покірно пішла між Миколкою і Вітею, а Якушкін розставив триногу і взявся прилаштовувати апарат, щоб назавжди зафіксувати для історії ці останні слова людей, які загинули за Батьківщину.
Коли діти підходили до пролому в паркані, вони не помітили, що за ними, стоячи на порозі прохідної будки, стежить якийсь солдат. Постоявши трохи і оглянувши згарище, солдат зник у будці і зачинив за собою двері.
Діти повернулися додому і про все розповіли Клавдії Федорівні. Майю, яка гірко плакала, вона посадила поруч із собою і довго, лагідно втішала.
А через якийсь час вірний своєму слову Якушкін приніс Клавдії Федорівні велику, ще вологу фотографію. На знімку всі написи на стіні чітко вирізнялися і здавалися викарбуваними на граніті.
Клавдія Федорівна тепло подякувала Якушкіну і хотіла йому заплатити, але Якушкін рішуче відмовився і швидко пішов, сказавши, що він тільки виконав свій обов'язок перед дочкою загиблого за Батьківщину героя.
— Нехай у неї залишиться пам'ять про батька…
Подумавши, Клавдія Федорівна вирішила поки що не віддавати картку Майї. Дівчинка дуже схвильована, нехай трохи заспокоїться.
Діставши сірники, Миколка і Вітя перед вечерею, нічого не сказавши Майї, знову вирушили в підвал гестапо. Було вже темно, але хлопчики йшли протоптаною стежкою і незабаром опинилися в камері. Вони стали на коліна перед нарами, і Миколка чиркнув сірником.
Нерівне жовте світло вихопило з темряви край чорних нар, замиготіло на сірій шершавій стіні.
— Тепер бачиш? — запитав Миколка.
Вітя дивився туди, де його товариш водив сірником.
— Нічого не бачу, — відповів він, — дай-но я сам.
Миколка передав йому коробку, і Вітя запалив другого сірника. Тепер, водячи ним біля самої стіни, він нарешті розібрав видряпане на ній слово: «Остерігайтесь…»
— Бачу, бачу, — схвильовано мовив він.
— А тепер давай світи під самі нари. Що там?
Тут сірник догорів і обпік Віті пальці. Але, не відчуваючи болю, він взяв з коробки зразу три сірники, склав їх докупи і разом чиркнув. Сірники з тріском спалахнули. Вітя прикрив їх долонею і заліз під нари.
— Ну, що там? Що там? — нетерпляче допитувався Миколка.
Вітя довго мовчав, сопів, потім, коли вогонь погас і в камері знову стало темно, вибрався назад.
— Нічого там не розбереш, — сказав він. — Ім'я, можливо, й було, але штукатурка обсипалась. Нічого тепер не розбереш.
— Вигадуєш!
Миколка сам порачкував під нари, спалив майже всю коробку сірників, але так нічого й не побачив.
Біла порохнява лежала на бетонній підлозі, і на стіні від закінчення напису майже нічого не лишилось.
— А це що? — раптом запитав Віктор, глянувши у дальній, найтемніший куток під нарами. — Посвіти-но туди!
— Що там?
— Якісь палиці!
Миколка чиркнув останнього сірника, і в тьмяному світлі хлопці розгляділи обриси якихось предметів. Вітя простягнув руку і вицупив одного з них. Це був туго змотаний рулон цупкої тканини.
Невдовзі перед хлопцями лежало вже кілька рулонів різної довжини і товщини.
— Як ти гадаєш, що це? — запитав Вітя.
— Не знаю, — сказав Миколка. — А раніше ж їх тут не було!
— Не було, — знизав плечима Вітя. — Я вранці всі кутки обдивився.
— Хто ж їх сюди поклав?
Хлопці помовчали, обмацуючи рулони.
— Можливо, Якушкін? — сказав Миколка.
— Мабуть, він, — погодився Вітя. — А ти помітив, як він старався швидше нас звідси випровадити?
І тут Миколка враз пригадав свою зустріч із старим фотографом на вулиці, коли Якушкін, дізнавшись, що він утік від дядька Микити, повів його до себе… Пригадав він і те, як дядько Микита вдерся тоді в дім Якушкіна, силоміць забрав від нього Миколку і, мов арештованого, зачинив у підвалі… Він нізащо не хотів, щоб Миколка залишився, у Якушкіна. Чому? Можливо, він знав щось про старого?.. Та й майор із штабу армії, котрий приходив у дитячий будинок після того, як вони знайшли Мейєра, докладно розпитував їх з Вітею про фотографа, коли вони сказали, що зустріли його біля руїн елеватора. Дивні підозри закралися в душу Миколки.
Зненацька нагорі, біля входу, хруснув камінь, загупали кроки, під склепінням підвалу забігав тонкий промінь ліхтаря, і хлопці почули чиїсь голоси.
— Ідіть за мною! Сюди, вниз! — долинув голос.
Хлопці смикнулись тікати, але зрозуміли, що пізно, вихід їм відрізано. Не змовляючись, обидва метнулися під нари і причаїлися.
— Тут хтось є! — почули вони знову той самий голос.
— Навряд. Це, мабуть, щури, — відповів йому інший голос.
Кроки наближалися. Дзвякнули об підлогу приклади гвинтівок. Прибулі зупинилися.
— Ну, швидше показуйте, куди ви їх заховали! — знову почули хлопці.
І тут у відповідь пролунав тремтячий голос Якушкіна:
— Та ви що! Не я заховав! Я їх знайшов ось тут, під нарами…
Промінь ліхтаря метнувся сюди й туди й застиг на рулонах, що лежали на підлозі.
— Чому під нарами? — посміхнувся чоловік з ліхтарем. — Ось вони, на підлозі!..
Миколка, завмерши, дивився, як промінь освітив руки чоловіка, що перебирав згортки.
— Один, другий, третій, — став рахувати Якушкін. — Повинно бути десять, а тут всього дев'ять.
— Можливо, ви помилилися?
— Ні! — заперечив Якушкін. — Одного бракує.
— Ну що ж, складемо акт, — сказав чоловік.
Хляпнула шкіряна кришка польової сумки, на якийсь час у підвалі запала тиша, тільки шелестів папір.
— Яка досада, зламався олівець! —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов», після закриття браузера.