Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

від страху, а місіс Уелдон була непритомна. Збожеволіла від люті юрба із криками вирушила за чаклуном. Він вийшов з факторії, перетнув Казонде, ступив під склепіння лісу і тим же твердим і розміряним кроком пройшов більше трьох миль. Помалу дикуни почали відставати. Нарешті, й останні повернули назад, зрозумівши, що чаклун хоче залишитися один. А чаклун, не обертаючись, усе крокував уперед, поки не дійшов до берега ріки, швидкі води якої текли на північ. Тут, у глибині вузької бухти, схованої від очей густим чагарником, він знайшов пірогу із солом’яною покрівлею.

Німий мганнга опустив на дно піроги свою ношу, зіштовхнув легеньке суденце у воду й, коли швидка течія підхопила його, голосно мовив:

— Капітан, дозвольте вам представити місіс Уелдон і її сина! А тепер в дорогу, і нехай у Казонде всі хмари небесні проллються зливою над головами цих ідіотів!

Розділ сімнадцятий
Вниз за течією

Ці слова вимовив Геркулес, невпізнанний у вбранні чаклуна; звертався він не до кого іншого, як до Діка Сенда. Юнак лежав у човні. Він був ще дуже слабким і тільки за допомогою кузена Бенедикта міг піднятися назустріч новоприбулим. Дінго сидів біля ніг ученого. Місіс Уелдон прийшла до тями і ледь чутно сказала:

— Це ти, Діку? Ти?

Юнак спробував підвестися, але місіс Уелдон поспішила обійняти його. Маленький Джек заходився цілувати Сенда.

— Мій друже Діку, мій милий Діку! — повторював хлопчик. Потім, повернувшись до Геркулеса, він додав: — А я і не впізнав тебе!

— Гарний був маскарад! — сміючись, сказав Геркулес. І він заходився стирати з грудей білий візерунок.

— Фу, який ти негарний! — сказав маленький Джек.

— Що ж тут дивного? Я зображував чорта, а чорт, як відомо, негарний.

— Геркулесе! Друже мій! — вигукнула місіс Уелдон, простягаючи руку сміливому негрові.

— Він урятував і мене, — сказав Дік Сенд. — Але тільки не хоче, щоб про це говорили.

— Врятував, врятував… Рано ще говорити про порятунок! — відповів Геркулес. — Та якби не з’явився пан Бенедикт і не сказав мені, де ви перебуваєте, місіс Уелдон, ми взагалі нічого не могли б зробити.

Геркулес напав на вченого, коли той, захопившись переслідуванням своєї безцінної мантікори, заглибився у ліс, віддалившись від факторії на дві милі. Коли б не це, Дік і Геркулес так і не довідалися б, де работорговець ховає місіс Уелдон, і Геркулесові не прийшла б у голову думка пробратися в Казонде під виглядом чаклуна.

Пірога пливла за течією. Геркулес розповів місіс Уелдон усе, що відбулося після його втечі з табору на Кванзе: як він непомітно рухався за китандою, у якій несли місіс Уелдон та її сина; як він знайшов пораненого Дінго й вони разом дісталися до околиць Казонде; як він послав Діку записку з Дінго, повідомивши в ній, що сталося з місіс Уелдон; як після несподіваної появи кузена Бенедикта він марно намагався проникнути у факторію, що охороняли дуже суворо; як, нарешті, він знайшов спосіб вирвати бранців з рук жахливого Хозе-Антоніо Альвеца.

А трапилося це так. Геркулес, як звичайно, вештався лісом, стежив за усім, що відбувається у факторії, готовий скористатися будь-яким випадком, щоб проникнути за її огорожу, і раптом повз нього пройшов мганнга — той самий північний чаклун, якого так нетерпляче очікували в Казонде. Напасти на мганнгу, зняти з нього одяг і прикраси, вбратися в них самому, прив’язати пограбованого до дерева ліанами так, що сам чорт не міг би розплутати вузли, — все це зайняло не так вже й багато часу. Потім він розфарбував собі тіло, беручи за зразок візерунки на тілі прив’язаного мганнги. Залишалося тільки розіграти роль заклинателя дощів, що й вдалося блискуче завдяки разючій довірливості дикунів.

Місіс Уелдон звернула увагу на те, що Геркулес не згадав у своїй розповіді про Діка Сенда.

— А ти, Діку? — запитала вона.

— Я, місіс Уелдон? — відповів юнак. — Я нічого не можу розповісти вам. Остання моя думка була про вас, про Джека!.. Я дарма намагався порвати ліани, якими був прив’язаний до стовпа… Вода вже захлиснула мене, піднялася вище голови… Я знепритомнів… Коли ж отямився, опинився у затишному куточку в заростях папірусу, а Геркулес дбайливо доглядав за мною…

— Ще б пак! Я тепер лікар, знахар, чаклун, чарівник і віщун!

— Геркулесе, — сказала місіс Уелдон, — ви повинні розповісти, як ви врятували Діка.

— Хіба це я його врятував? — заперечив велетень. — Хіба не міг потік, що хлинув у старе русло, перекинути стовп і віднести із собою Діка? Мені залишалося тільки виловити з води нашого капітана. Втім, хіба вже так важко було в темряві зісковзнути в могилу й, сховавшись серед убитих, почекати, коли спустять греблю? Хіба важко було підплисти до стовпа, піднапружитися і висмикнути стовп разом із прив’язаним до нього капітаном? Ні, це було зовсім не важко. Хто завгодно міг би це зробити. От хоча б пан Бенедикт… або Дінго! Справді, чи не Дінго зробив це?

Почувши своє ім’я, Дінго весело загавкав. Джек, обійнявши рученятами велику голову пса й лагідно його поплескуючи, заговорив до нього:

— Дінго, це ти врятував нашого друга Діка? — І відразу покачав голову собаки праворуч і ліворуч, а потім знову праворуч і ліворуч.

— Дінго каже «ні», — мовив Джек. — Ти бачиш, Геркулесе, це не він! Скажи, Дінго, а чи не Геркулес урятував капітана Діка?

І хлопчик змусив собаку кілька разів кивнути головою.

— Дінго каже «так»! Він каже «так»! — вигукнув Джек. — От бачиш, виходить, це ти?

— Ай-я-яй, Дінго, — відповів Геркулес, пестячи собаку, — як тобі не соромно! Адже ти обіцяв не видавати мене!

Так, справді, Геркулес, ризикуючи власним життям, урятував Діка Сенда! Але