Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Еге ж, влада нова. Зі старими латками. Той сектантський пастор, що СБУ командував, хвалити Бога, недовго, так він чий - старий чи новий?

- Отче, що це з вами? То кажете, що вам гріх у мирські справи втручатись, а то раптом політінформацію влаштовуєте на рівні мого батька.

Святий отець знітився, як школярик, якого впіймали на списуванні, і почав виправдовуватися:

- Суєта суєт, Маріє. То я по паспорту немолодий, а як слуга Божий - то зовсім ще зелений. Та й за церкву нашу обида бере, що всілякі там христопродавці її обсіли… мовчу, мовчу, мовчу! Тож ви вже передайте вашому родичеві, хай цих супостатів сектантських добряче потрусить. Бо чує моє серце, що бродить душа раба Божого Семена неприкаяною. Без прощення і панахиди.

Звичайно ж, я все переказала братові - слово в слово.

- Ну і де їх шукати, цих єговістів?… Чекай, не кажи, я сам. Раз була порушена судова справа, має там бути все: і прізвища, і адреси, і навіть номер автобуса. Так! Дзвоню в район, нехай Діденко бачить, що я не лише за мерцями ганяюся.

Начальник міліції похвалив Олексія за те, що той “нарешті почав думати головою”, але потім розчарував. Бо той сектантський десант виявився і справді зальотним. Принесло їх якимсь чортом аж із Росії, де вони у своєї міліції в печінках сиділи. Більше того - перебували у розшуку за якісь дуже реальні гріхи. Тож коли наше міністерство кинуло запит до російського, одержало звідти слізне прохання, мовляв: хоч між нами і немає угоди про видачу злочинців, але будьте людьми, ви їх тільки до Хутора Михайлівського довезіть - і за це вам довіку вдячні будемо. Наші, чесно кажучи, зраділи і відповіли так: хоч між нами й немає угоди про видачу злочинців, але якщо чинити по-людському, то забирайте своїх ганцихристів ік бісовій матері! Тож на сьогодні зальотні єговісти мали найміцніше у світі алібі: небо в клітиночку.

Одразу після цієї невтішної новини моєму родичеві усміхнулося щастя. Але тут же з’ясувалося, що усмішка та була іронічною. Після того, як згідно з розпорядженням начальства Олексій розпочав пошуки Панченка не за натхненням, за інструкцією, молодий дільничний у районі віднайшов оту каністру, про яку наполегливо допитувався Діденко.

Як я вже казала, радість була короткою. Речовий доказ, що мав би стати головним, спокійно валявся на виселках під дверима халупи, в якій жив нещасний Микита - місцевий божевільний, або, як казали наші бабці, тихо помішаний. Тихим, власне, він не був, бо, дибаючи з ранку до вечора вулицями і околицями, та підбираючи все, що на очі трапить, вголос обурювався всім, що трапляло на язик - від політики часів Хрущова до того, що сонце сьогодні зійшло не там, де треба.

Нещасним зробив Микиту не Хрущов, а його, Микитин батько. Тьху, заговорилася! Маю на увазі - батько нашого Микити, а не Хрущова. Він у нашому районі після війни, страх подумати, одержав Героя Соціалістичної праці за високі врожаї… кок-сагизу! Що то за одне, не те що мої діти не знають, а й мені свого часу довелося в Сільгоспакадемії старих викладачів розпитувати. Так от - оцей, можна сказати, бамбук, на верхівці якого стирчав звичайнісінький хатній віник, тільки зелений, китайський вождь Мао Цзедун подарував товаришу Сталіну на семидесятиріччя. А наш вождь замість хату ним підмітати, закомандував засіяти цим китайським одороблом найкращі українські чорноземи. Та ще й пообіцяв високі нагороди за відповідні врожаї.

Кок-сагиз і справді вимахав, як той ліс, удвічі вищий за кукурудзу. От тільки тепла йому навіть у нашому українському кліматі не вистачило, щоб насіння дозріло бодай для наступної сівби. На додачу з’ясувалося, що після кок-сагизу жодна земля, навіть чорнозем не родить чи то два, чи то навіть три роки. Але який же ідіот відрапортував би товаришу Сталіну, як воно є? Звісно, доповіли, що високу довіру виправдали, братню культуру впровадили, високих врожаїв досягли. Невдовзі товариш Сталін помер, рештки посівного матеріалу кок-сагизу мусили прикопати в балці, бо його не дзьобали навіть голодні горобці. Але свою Зірку Героя наш місцевий ланковий встиг ухопити. І навіть на радощах назвати свого первістка Йосипом. А наступного сина - Микитою. Бо прийшов Хрущов зі своєю качанистою - і нашому герою заблимала ще одна Зірка, тепер уже за “королеву ланів”. І на додачу - бронзовий бюст на батьківщині та ціле море халяви державним коштом.

Як то кажуть, кіна не вийшло, бо кінщик захоробів. Хрущова погнали за волюнтаризм, недороблений двічі Герой з горя спився, а обидва його сини, ледь сягнувши повноліття, збожеволіли. Старшого Йосипа навіть довелося зачинити до божевільні, бо він був, знову ж, як казали наші бабці, буйним. А Микита… ходить собі, всякий непотріб збирає і лає вголос Хрущова і сонце. Тож, як свідок, він виявився ніякий, бо навіть не міг пригадати, де він ту каністру з-під самогону знайшов.

Як потім висловився мій братик, події розвивалися стрімко, але виключно в небажаному для слідства напрямі. Та це було потім, а для мене з Павлом той день ледь не закінчився непередбаченою і дуже неприємною пригодою. Точніше, не день, бо сталося це вже вночі. Чомусь наша стара сучка Рада того разу чи то проспала, чи то десь тинялася. І тому до свинарника пролізли двоє вовків.

Точніше, спочатку мені приснилося, що до нас у свинарник залізли вовки. Підкопали стіну і вже хазяйнують. Підскочила я вся мокра, кинулася до вікна. Все тихо, спокійно, ніхто не верещить і не кувікає. Ще подумала: це ж треба! І заснула.

Отут вовки і об’явилися. Не уві сні, а насправді.

Видати, не привиділися мені кілька днів тому оті сріблясті тіні в місячному світлі. То вовки розвідку робили. Але хто ж їм винен, що стіну вони