Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

серед білосніжних давніх кам’яниць — чорні будівлі, зведені вже белатами. Поміж ними — чудової роботи фонтани. А ще — шибениці та карні стовпи. І не всі з них — порожні. Люди — такі різні, що аж в очах рябить. Тепло дозволило жінкам-белаткам зняти хутра і простувати в розкішних сукнях, розшитих золотом, сріблом та самоцвітами. Надзвичайно красиві, витончені прикраси вінчали зачіски та оздоблювали білі шиї й руки. Чомусь, дивлячись на цих жінок, я не могла позбутися враження, наче вже бачила таке раніше. Але де, коли?.. Чоловіки-белати теж були одягнені красиво, значно багатше, аніж в інших містах. Колісія — друге за розмірами й ошатністю місто в Циркуті, поступається лише Медії. А може... може, й не поступається, тільки белати так говорять. Збруя коней, зброя людей — все сяяло оздобами. Поміж тим — сірі сервуські однострої. Та подекуди — чорні дарвенхардські. І, майже злиті з брудом підворіть, одягнені в лахміття метеї — з таврованими шиями, а подекуди — обличчями. Підкорених в Колісії було дуже багато — але вони найменше вирізнялись з-поміж усіх. Просто тому, що намагалися цього не робити — опущені очі, зігнуті спини, схилені плечі. І коли йшли — то обов’язково так, аби подалі від панів, щоб не потурбувати їх своїм зубожілим виглядом. Після Розару такий вигляд людей вже мене так не вражав — але я все ж не могла втриматись, аби не дивитись на узи, що єднали їх із землею. Узи були. Мутні, дивні, слабкі.

В Колісії приємніше було слухати землю й будинки, аніж людей. Ті були найбільшою виразкою на її тілі.

Як і ще дещо.

— Це... — прошепотіла я, здіймаючи погляд догори.

— Мій дім, — різко сказав Всевлад, що увесь час їхав поряд. Чого він чекав від мене? Повстання? Спалаху емоцій? Але темінь в його погляді душила мене, хвилювала. Каменем падала на серце.

Хоч і не так сильно, як побачене.

Обитель Стожарів. Місце, яке могло б бути й моїм домом також — якби я прийшла в цей світ на тисячоліття раніше, коли він не був такий розораний болем і кров’ю. Коли Стожари не були забороненою пам’яттю, а тим, на чому й трималась держава. Не стало їх — і вона впала. Покинули Обитель — і та потемніла. Стала чорною, лишень ледь сяючою завдяки сяйво-каменю, яким було інкрустовано стіни. Вежі всі не збереглися — Всевлад, що полюбляв більше розповідати сухі факти про сучасність, але не про добелатські часи в Патрії, все ж якось обмовився, що коли белати увірвались до Колісії, то в результаті протистоянь дві башти завалилися. Одну з них так і не відбудували. Інша ж постала найвищою — і була вона справді витвором мистецтва. Хоч які суперечливі думки та почуття не викликав у мене вигляд теперішньої Обителі, адже я повсякчас порівнювала її з образом, що склався в голові з тексту давнього писця, та те, як виглядала споруда зараз, не могло не вражати. В оточенні десяти чорних веж височіла ще одна — споруджена з каміння, скла та заліза. Здалеку вона мерехтіла, відбиваючи чорним та прозорим склом сонячне проміння, і виглядала фантастично. Архітектурне диво виднілося надзвичайно витонченим та естетичним, нагадувало скручене до неба вузьке вістря стріли, і мені кортіло розгледіти все ближче. На вершині центральної вежі майорів стяг. Його здалеку було видно погано, та всі знали, що там зображено — чорне коло з шипами. Герб Циркути.

— Ти ж проведеш мене туди, правда? — спитала я тихенько.

— Так. Палац і є метою нашого візиту в Колісію. Але все буде тільки тоді, коли вирішу, що це безпечно. Спочатку піду я сам і привітаюсь із батьком, — сухо відповів дарвенхардець. Його обличчя було спокійним, а чорний ореол не пропускав емоцій, та я все ж якимось дивним чином відчувала Всевладову настороженість. Ханна, що їхала трохи попереду нас, озирнулась і теж поглянула на нього.

— Ти зустрінешся з батьком? — спитала вона.

Поозирались всі наші. Всевлад зітхнув. Сьогодні він не одягнув шкіряної стрічки на чоло, що мала на собі різні важливі для дарвенхардців символи, а тому було одразу помітно, як чоловік спохмурнів.

— Він вже знає, що я в місті. Я надто впізнаваний. Все гаразд. Поговоримо в менш людному місці.

— Де ми зупинимось? — поцікавився Тигран. Останні дні були такими напруженими, що ми якось цього й не обговорили.

— В одному з моїх будинків, — голос Всевлада пролунав вже більш буденно. — Мені належить не лише частина палацу. Тут вже можна не ховатись. Нас помітили ще від воріт. То хоч поселимось із комфортом.

* * *

Ввечері Колісія вирувала не згірш як вдень. Вулицями лунала музика, щось десь святкували; місто сяяло ліхтарями й світлом у вікнах, а на найвищому пагорбі палахкотіли вогні у вікнах палацу Величного та м’яко мерехтіли його стіни завдяки сяйво-каменю. Великі вікна «одного з будинків Всевлада», який виявився розкішним маєтком на верхівці одного з пагорбів у північній частині міста, відкривали просто неймовірний вид на місто, ріку Крихталь, що розділяла його навпіл, та небо, рясно всіяне зірками. Маєток було відгороджено від вулиці високим муром, що окреслював просторе внутрішнє подвір’я. Пообіч будинку було висаджено гарний сад.

В домі я, Ханна та Тарас мали окремі покої, але, крім того, на задньому подвір’ї були службові приміщення, в яких без проблем розташувались і наші «сервуси». Вишколена команда слуг зустріла господаря з таким благоговійним страхом, якого я ще ніколи раніше не бачила. Тут перебували управитель і покоївки, що були белатами, та дрібні служки-метеї. Коли Всевлад заїхав на подвір’я, всі