Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

— Гаразд... Що?

— Я хочу, щоб ти завжди була тією, хто перев’язуватиме мої рани. Тільки ти. Завжди.

Він поцілував мене у скроню. Я обдумувала те, що він сказав, відчуваючи, як тріпоче щось полум’яне в грудях і в животі, розсипаючи іскри усім тілом. Його слова... то було таке дивне освідчення? Притаманне лишень дарвенхардцям? Інші чоловіки, мабуть, і не додумались би до такого. Вони б просили про турботу, затишок, гарячий чай і не менш гарячі обійми, про... про що завгодно. А Всевлад — аби я перев’язувала йому рани. Та хіба я б хотіла готувати вечерю й чай? Ні, звісно.

Видихнула:

— Я буду.

Два слова обійняли нас ніжною, але міцною мотузкою обіцянки, затягуючись хитрим вузлом.

Десь далеко на вулиці щось заскрипіло. Подув вітер — і пронизав будівлю протягами через сито зі щілин. Я здригнулась, і Всевлад пригорнув мене міцніше.

— Наше життя стало якимось божевіллям. Навіть більше, аніж завжди. Коли ми з тобою були отак просто вдвох? В Дикому краю?

— Десь тоді. Повсякчас ці всі... поряд, — пробурмотіла я. — Але сьогодні мені просто лінь через них перейматися. Тепер в нашій компанії ще й дитина. І стало небезпечніше. Просто фантастика. Та я рада, що ми зуміли врятувати Вишену та її малюка. До речі... Вона назвала його Адамом.

— На честь твого колишнього хлопця? — здивувався Всевлад, помовчавши хвилину. Згадував.

— Гадаю, так. Але це однозначно належить до тем, про які я хочу подумати завтра. Ти вже не злишся на мене через те, що я зробила в Марсамі?

— Злюсь страшенно. Але тебе не змінити. Хіба... я можу спробувати тоді ж... завтра. А сьогодні? Ти ще думаєш про щось, чи я вже просто нагло вириваю тебе зі світу сновидінь?

Він говорив, наблизивши губи до моєї скроні, і я виразно відчувала на шкірі гарячий подих.

Думка прийшла так несподівано, що я просто не втримала її на язиці:

— Тільки про те, що, якби знала, що в наших подальших мандрах буде такий шарварок, то не зупиняла б твоєї руки, коли ти намагався розшнурувати мою сорочку в тій печері. Принаймні було б що згадати.

— І ти говориш це мені тоді, коли я не маю сил навіть підняти рук! Ханно, я через тебе збожеволію! — вигукнув він. Я давно не відчувала такого задоволення, як зараз, роздражнивши чоловіка.

— Якраз тому саме зараз я це й говорю. Добраніч, Всевладе.

Він ніжно поцілував мене замість відповіді.

А тоді ми нарешті заснули.

Пітьма Всевладових очей була нестерпною. І я заплющила свої.

Провела руками по шовковистій гриві коня, відчуваючи, як рухаються його сильні м’язи при кожному кроці. Як торкаються копита старовинної бруківки; як пофоркує тварина, ледь струшуючи головою; як закусує вудила. Як поряд так само рухаються коні моїх товаришів, а самі вершники уважно дивляться навсібіч, намагаючись вловити, попередити, відчути найменший вияв ворожості, підозри, небезпеки.

І я можу насправді на них усіх не дивитись. Я знаю, хто де перебуває, що робить, відчуває. Просто тому, що їх емоції, вчинки, прагнення, — геть усе злилось в суцільний інформаційний потік. Він має вигляд туго переплетених ниток, їм тут якось затісно, я розсікаю їх своїм тілом, вловлюючи геть усе, і — полишаю позаду. Бо, попри людські почуття, є ще й інші... земні. Потоки сили, що обіймають мене, голублять, огортають кожен м’яз та кожну думку. Вони значно, значно сильніші. І не знаю, чи відчуваю це тільки я, чи й інші також. Але навіть Вишена перестала бути такою тихою, як раніше, і кілька разів бавилася з маленьким Адамом у дні, коли ми опинилися на землях Метейського краю. Павутинцям тут також комфортніше.

Для Ханни та Всевлада ця земля — батьківщина. Хоч і геть по-різному. А тепер ми дуже близько до дому Спадкоємця.

Ми у Колісії.

Я в житті була у багатьох містах — як України, так і Європи. Та й тут, у Циркуті, побачила вже чимало. Але... не такого. Бо це місто не було схожим на інші.

Белати захопили його і змінили. Та не для мене. Не для тієї, що прочитала велику книгу, де було детально описано столицю патрійців. Не для Стожара. Бо просто перед моїми очима оживало диво Світана — створене не працею сотень людей, а любов’ю та прагненнями світлого майбутнього одного чоловіка, який не був ні правителем, ні Величним. Але був — Великим.

Я відчувала це. Як відчувала й те, що місто це — немов великий організм. Він зберіг своє серце — десь глибоко в землі; зберіг частково свою оболонку з білих будівель та сірої бруківки. Та водночас зазнав страшних і непоправних ураз.

Розплющила очі. Роззирнулася. То тут, то там