Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Коли я зачинила за собою двері прибудови, повернувшись до Всевлада, за ними почувся приємний шум. То густе небесне павутиння пролилось рідким сріблом на землю.

Задощило.

— Ти швидко, — мовив він глухо, коли я присіла поряд, вивертаючи зміст торбин. — Ханно, я...

— Помовч! — гаркнула я. — Потім поговоримо. Не витрачай сили.

Я гадала, він сперечатиметься, але помилилась. Всевлад тільки скорився і заплющив очі.

А я вперше за останні дні відчула себе в своїй тарілці. Маючи під рукою все необхідне, перестала панікувати. Треба просто вилікувати його. Це я вмію.

Перш за все я влила Всевладові до рота сильне знеболювальне, а коли воно почало діяти, порозпорювала невдалі шви. Відчувши, що нічного зору з притаманною йому монохромністю замало, запалила свічки, поставивши їх на перевернуте бляшане відро. Дощ надворі періщив, як божевільний, і я вирішила, що завдяки йому можна не перейматись, що хтось помітить світло в просвітах дошок прибудови. Та й була вона збита доволі добротно.

Спершу мені дуже заважало те, що торс Всевлада був майже цілком вкритий чорними візерунковими татуюваннями — тому важко було визначити краї ран. Але, зрештою, я звикла. Промила рани, в яких вже почалось запалення, спеціальним розчином. Тоді засипала до них потрібний порошок з трав. Колись я обговорювала його дію з Анною, і та сказала, що в їхньому світі такі ліки називають антибіотиками. Нехай. Головне, що цей порошок здатен знищити шкідливе, що є в уразах, і почистити кров, що невпинно, хоч і не сильно цебеніла зі слідів від страшних укусів. Тоді я взялася за накладання нових, акуратних швів, зводячи докупи роздерті м’язи. Все те саме зробила з раною на його нозі. Зрештою намастила все зверху загоювальною сумішшю і аж тоді зрозуміла, що треба було взяти якесь простирадло, а не лише ковдру. Та виходити за ним в зливу було б дурістю.

Тому я скинула куртку, а тоді поглянула на Всевлада, що спостерігав за мною з-під ледь примружених повік. Світло свічок відбивалось в темних очах і здавалось, що то палають його зіниці.

— Заплющ очі, — мовила я тихо. Він скорився.

Колись ми це вже проходили. Я зняла з себе сорочку і загорнулась в ковдру. Роздерла одіж на шматки і міцно перев’язала торс та ногу Всевлада чорною тканиною.

— Вже можна дивитись? — прошепотів він. — Не хочу провалитись в темряву, коли поряд зі мною майже оголена ти.

— Можна. Я в ковдрі. — сказала я, а тоді допомогла йому припіднятись і піднесла до губ флягу. — І взагалі, не думай в такому стані про майже оголену мене. Тобі не можна хвилюватись. Ти маєш відпочити.

— Що це? — спитав він, принюхавшись до фляги.

— Вино.

— Ханно, не...

— Воно нас не вбиває. Хоч, певна, ти і сам це знаєш. Але розслабляє. Це тобі зараз потрібно. Я не питиму.

Він слухняно випив і відкинувся назад на сіно. Я знайшла свою куртку, згорнула калачиком і підклала йому під голову. Тоді загасила всі свічки, щоб часом не спричинитись до пожежі. Відкинула вбік залишки Всевладової закривавленої сорочки. Поскладала разом нашу зброю. На секунду привідчинила двері і помила руки під сильним струменем дощу. Надворі було темно-темно. Переді мною — тільки глуха стіна заїжджого двору, геть без вікон. Не чулося нічого, крім зливи. Було вже дуже пізно.

— Візьми трохи води в долоні...

Я взяла. Двері, скрипнувши, самі зачинились.

Всевлад трохи надпив, а тоді я просто вмила його обличчя. Відчула, що чоло його гаряче.

— В тебе жар...

— Але мені, навпаки, холодно. Ляж біля мене, Ханно.

— Всевладе, я...

— Ти все зробила дуже добре. Це через рани. Але ліки до ранку подіють. Та й я не зовсім звичайна людина. Не бійся. Ляж біля мене. Прошу...

Я лягла біля його неушкодженого боку і, зітхнувши, розмотала ковдру. Вкрила нас обох. Притулилась до його гарячого тіла, поклавши голову Всевладові на плече.

Він обійняв мене і знайшов поцілунком губи. Але тільки на мить — тоді знову відкинувся головою на куртку, втомлений.

Над нами шумів дощ. Він невпинно бив по стрісі мільйонами дрібних молоточків. А десь вона протікала — я чула, як вдаряють тонкі струмки об земляну долівку. Та нас вони не зачіпали.

Було так добре. Ми довго мовчали. Я відчувала, як водить легенько Всевлад пальцями в мене по спині, полишаючи вогняні сліди. Його тіло було гарячим, як пічка, і хотілось лежати так, обіймаючись, все життя. І щоб нас не займали. І світ чекав.

— Ханно...

— Ти сьогодні говіркий, — прошепотіла я. Без злості. Обережно пригортаючись до нього.

— Просто зазвичай ти геть не слухаєш. Використовую момент, — мовив він, посміхнувшись. Я мала заплющені очі, але відчула це.