Чарльз Вілан - Гола економіка. Викриття нудної науки

Чесно кажучи, головним стримуючим чинником у розвитку бідних країн є не погані поради з боку країн багатих. Найкращі ідеї для економічного розвитку досить прості, однак, як показано в цьому розділі, у країнах, що розвиваються, є повно лідерів, які вдаються до економічного еквіваленту тютюнокуріння, поїдання чізбургерів і керування автомобілем із непристібнутим паском безпеки. Проведене Гарвардським Центром міжнародного розвитку дослідження картини глобального розвитку з 1965 по 1990 рік виявило, що найбільшою мірою відмінності між величезним успіхом Східної Азії й відносно бідними показниками Південної Азії, Екваторіальної Африки та Латинської Америки можна пояснити урядовими політиками. У цьому відношенні міжнародна допомога висуває такі самі виклики, як і будь-яка інша політика соціального забезпечення. Бідні країни, як і бідні люди, часто мають дуже погані звички. Надання допомоги може підтримувати ту поведінку, яка потребує зміни. Одне з досліджень дійшло очікуваного висновку, що міжнародна допомога позитивно впливає на розвиток, коли вже задіяні хороші політики, і мало впливає, коли їх нема. Автори рекомендували, щоб допомозі передувала позитивна публічна політика, що підвищила б ефективність допомоги і створила стимули для уряду впроваджувати кращі політики[311]. (Подібні критерії пропонувалися для зменшення боргів бідним країнам, що заборгували надто багато). Звичайно, повернутися спиною до найнагальніших проблем (і відмовити в порятунку країнам, що перебувають у стані кризи) легше в теорії, ніж на практиці. 2005 року Світовий банк опублікував документ, що може бути кваліфікований як бюрократичний самоаналіз: «Economic Growth in the 1990s: Learning from a Decade of Reform»[312]. Продуценти політики були значно впевненіші в тому, що вони знають, як виправити світ, 1990 року, ніж нині. Гарвардський економіст із питань розвитку Дені Родрік описує тон цього звіту, що, схоже, ввібрав у себе скептицизм Вільяма Істерлі, не відкидаючи при цьому рішення Джефрі Сакса: «Не існує достовірних показників того, що працює, а що ні, — і жодних інструкцій для продуцентів політики. Наголос робиться на делікатності, різноманітності політик, селективних і помірних реформах, і на експериментуванні»[313].

На завершення: більша частина світу є бідною, бо багаті країни не доклали достатніх зусиль, щоб змінити це. Я розумію, що вказування на невдачі міжнародної допомоги і потім ствердження необхідності її розширення подібне до того, як Йоґі Берра[314] критикував ресторан за погані страви і маленькі порції. Усе ж справи підуть краще, якщо є потужна політична воля покращити їх. А це більше, ніж економічна наука.

Економічна наука може допомогти нам зрозуміти й поліпшити недосконалий світ. Але в кінцевому підсумку — це лише набір інструментів. Ми повинні вирішувати, як їх застосовувати. Економічна наука не передбачає майбутнього настільки, як закони фізики роблять неминучим дослідження Місяця. Фізика уможливлює це, а люди вирішують це робити — значною мірою через використання ресурсів, які можна було б витратити на щось інше. Джон Ф. Кеннеді не змінював законів фізики, коли проголошував, що Сполучені Штати висадять людину на Місяці: він просто встановив мету, яка потребувала хорошої науки, щоб досягти її. Економічна наука не відрізняється від цього. Якщо ми хочемо найкраще використати ці інструменти, то повинні подумати про те, куди ми хочемо йти. Ми повинні вирішити, якими є наші пріоритети, на які компроміси ми можемо піти, які наслідки ми приймемо, а які — ні. Перефразовуючи історика економіки й Нобелівського лауреата Роберта Фоґеля, ми спочатку маємо визначити, що таке «хороше життя», перш ніж економіка допоможе нам дістатися його. Ось сім запитань, які варто поставити щодо життя у 2050 році не для передбачення майбутнього, а тому, що рішення, які ми ухвалюємо нині, впливатимуть на те, як ми житимемо тоді.

Скільки хвилин роботи коштуватиме скибка хліба? Це питання продуктивності. З матеріальної точки зору, це дуже багато важить. Майже все, що ми тут обговорили, — інститути, права власності, інвестиції, людський капітал — є засобами досягнення цього орієнтира (а також інших цілей). Якщо продуктивність зростатиме на 1 % за рік протягом наступних чотирьох десятиліть[315], наші стандарти життя у 2050 році будуть приблизно на 50 % вищі. Якщо продуктивність зростатиме на 2 % за рік, наші стандарти життя зростуть більш ніж удвічі в тих самих часових рамках, за припущення, що ми продовжуватимемо працювати так само наполегливо, як нині. Фактично це веде до додаткового питання, яке я вважаю цікавішим: скільки це «достатньо багатий»?

Американці багатші за більшість розвиненого світу. Ми також працюємо наполегливіше, маємо менші відпустки і пізніше виходимо на пенсію. Чи зміниться це? В економіці робочої сили є так звана «ввігнута крива пропозиції робочої сили». На щастя, ця ідея простіша й цікавіша, ніж може здатися з її назви. Економічна теорія прогнозує, що коли наша зарплатня збільшується, ми працюємо довше до певного моменту, а потім починаємо працювати менше. Час стає важливішим за гроші. Економісти не дуже певні, в який момент ця крива починає вигинатися у зворотний бік чи наскільки різко вона вигинається.

Зростання продуктивності дає нам варіанти вибору. Ми можемо продовжувати працювати той самий час, але виробляти більше. Або можемо виробляти ту саму кількість, але працювати менше. Або шукати певного балансу. Припускаючи, що американці продовжують поступово підвищувати свою продуктивність, чи вирішимо ми працювати по шістдесят годин на тиждень у 2050 році й у результаті заможно жити (в матеріальному сенсі)? Чи, може, настане час, коли ми вирішимо працювати по двадцять п’ять годин на тиждень і слухати класичну музику в парку для підтримання балансу? Я нещодавно обідав з одним менеджером портфоліо з великої інвестиційної компанії, який переконував, що американці мають намір одного дня прокинутися й вирішити, що вони працюють надто наполегливо. Кумедно, що він сам не планував працювати менш наполегливо, а збирався інвестувати в компанії, що виробляють товари для відпочинку.

Скільки людей ночуватиме під вулицею Вокер-драйв? Це питання розподілу пирога. 2000 року журнал The Economist доручив мені написати статтю про бідність в Америці. Оскільки економіка все ще розвивалася, я шукав способів виразити явну дихотомію між багатими й бідними Америки. Я знайшов усе буквально під дверима нашого офісного будинку:

Прогулянка по